1 грудня відбулось Свято села Слобода. День села – це свято, яке єднає всіх жителів нашої громади, пов’язує минуле, сьогодення та майбутнє. Щоденна праця, відданість та любов до рідної землі заслуговують на глибоку повагу, нехай народжуються і підростають діти, спокійно і захищено почуваються люди похилого віку в рідному селі. Міський голова Іван Коруд та в.о.старости Сергій Дідуел привітали присутніх зі святом та нагородили грамотами та цінними подарунками. Всі глядачі мали змогу насолодитися чудовим концертом. Настрій дарували також і троїсті музики, які грали біля сільського будинку культури.

      Село моє, мій дивосвіт –

      колисочка подій,

     Лишило ти глибокий слід

     у пам’яті моїй.

     Все найдорожче зберегло,

     що діялось-булось –

      Моє найглибше джерело –

      село, моє село.

Куди б нас не закинув вирій життя, але ми завжди будемо пам’ятати свій рідний куточок на землі – своє село.

Серед мальовничих лісів, широких ланів розкинулось на Поліссі наше рідне  село Слобода. Втопає воно в обіймах кущів калини, квітучих садів, милує око і душу килимами чепурних городів і ланів, задивляється в далечінь веселими вінками добротних будинків.

Виникло наше село наприкінці ХVІІІ століття. На території, де воно нині розташоване, були колись непрохідні ліси – знімались у височінь стрункі сосни, росли могутні дуби-велетні, зеленіли березові гаї. В лісах водилось багато звірів, особливо вовків, які безперервно витолочували лісні зарості, шукаючи собі поживу, через це хутір назвали Вовча Слобода. Існує ще одна легенда походження нашого села: в кінці 18 ст. один із панів роду Трипольських, який мав багато землі по кряжу, дружив із білоруським паном і зустрічалися вони на полюваннях біля спільної річки Словечна, в розмові білоруський пан, поляк за національністю, поскаржився на непокірних селян, які «мутять воду» серед кріпаків. Український пан  запропонував обмінятися: «віддай їх мені, – я їх поселю у лісі, у вовчих хащах, хай вовків на бунт піднімають». Білорус віддає три свої непокірні сім’ї, а український за них трьох своїх кращих собак. Так на сухому піщаному горбі і поселились перші люди-кріпаки, поселення назвали Вовча Слобода (мовляв, дістали вони «свободу», але вовчу – голодну).

Пани Фелікс і Вітольд Левицькі, які володіли руднями з виплавляння металу за якихось один-два км від поселення, спроваджували у Вовчу Слободу своїх робітників після численних аварій на руднях. Отож хутір зростав, і на 1899 рік у ньому було 22 двори де проживало 124 жителі.

Поселення було православне і приписане до Коптівщинської Троїцької церкви (1762 рік).

Взимку жінки пряли і ткали, а чоловіки випалювали в лісах деревне вугілля, гнали дьоготь для продажу, трудились за копійки на руднях панів Левицьких, ходили на полювання, ловили і сушили в’юнів на продаж на ярмарку в Овручі.

Перша російська революція 1905-1907 років, як і столипінська земельна реформа, обминула наше село. Сколихнула його перша світова війна, частину працездатних чоловіків забрали до царського війська.

Настав 1917 рік. Прогнали селяни поміщиків. Першим організатором радянської влади на селі став Назарчук Матвій Омелянович. Землю роздали селянам, залучили людей до школи, щоб ліквідувати неписьменність.

Коли в країні почалася колективізація сільського господарства, в січні 1930 року в числі перших у районі слобідчани організували громадську артіль, яку назвали новим на той час словом «Ударник». Першим головою було обрано Михайла Даниловича Назарчука.

З 1923 році село Слобода входило до Заболотської сільської ради, в 1938 році було організовано Слобідську сільську раду. Головою її обрали Степана Петровича Сєрого.

Вже 1923 році в селі з’явилися перші завантажені товарами вози Покалівського споживчого товариства під охороною озброєних кавалеристів. Життя у Вовчій Слободі поступово почало налагоджуватися; колишні фронтовики почали створювати меліоративний кооператив. Було організовано  підвіз дітей кіньми до Дівошинської початкової школи. В 1931 році в селі відкрили свою початкову школу, а першим учителем був Дідик Степан Титович.

Важко дався мокрий і страшенно голодний 1932 рік! Та на відміну від сусідніх сіл, громадою не дали нікому померти голодною смертю: молоко, гриби, ягоди, рідко гаряча їжа раз в день на колгоспному дворі врятували слобожан. Колгосп, який очолив вчитель Дідик Степан Титович набирав сили, голодного 1932 року за дострокове виконання плану хлібоздачі колгосп «Ударник» було занесене на Київську обласну Червону Дошку Пошани, а напередодні війни голова артілі Назарчук Михайло Данилович, та доярка Гаврилюк Евдокия Федорівна, були учасниками  всесоюзної виставки народного господарства в Москві за успіхи в льонарстві та тваринництві.

Під час Другої Світової війни життя лісового села почало перебудовуватись на військовий лад, до лав радянської армії призвали молодих хлопців. 24 серпня 1941 року село було окуповане німцями. До Німеччини було вивезено 16 юнаків та дівчат. Деякі сельчани створили місцевий партизанський загін, що діяв у Словечанських лісах і завдавав ворогу нищівних ударів. В розплату за дії партизан у червні1943 року до села Вовча Слобода прибула каральна група, і коли люди почали втікати до лісу, відкрила по них автоматний вогонь, убивши 5 чоловік і дотла спаливши 50 хат. В 1943 році село було звільнене, свобода дорого обійшлася слобожанцям: 162 жителя загинули на фронті, 119 жителів було спалено живцем, або вбито за допомогу партизанам.  В пам’ять про ті події в селі було споруджено пам’ятний знак з присвятним написом «В пам’ять спалених сіл».

Багато ветеранів було нагороджено орденами і медалями: серед них нагороджені за мужність – Влас Петрович Назарчук, Василь Ілліч Гаврилюк, Степан Титович Дідик, Сава Данилович Назарчук, Ганна Павлівна Прищепа та багато інших.

Після звільнення слобожани на згарищах почали відбудовувати нове село. Все довелося розпочинати спочатку. Коваль Палійчук Сидір Федорович з уламків горілого заліза змайстрував молотарку та віялку. Ще навкруги пахло згарищем, а слобожани обмолочують нове зерно.

В 1949 році збудували приміщення 7-річної школи. А потім клуб, пекарню, крамницю. В 1959 році перших хворих прийняла дільнична лікарня на 25 ліжок; головним лікарем якої став Володимир Андрійович Загоруйко, село було радіофіковане; велись підготовчі роботи по електрифікації. В 1971 році працюють клуб, бібліотека, восьмирічна школа, сільмаг, поштове відділення, дільнична лікарня, лікарем якої була Тетяна Кравченко, медсестри Ганна Козел і Ліда Кобилинська.

Чорнобильська трагедія зачепила і наше село, дехто виїхав у чисті зони; різко впав попит на сільгосппродукцію. А в 1990-ті роки принесли невтішні новини, було прийнято закон, за яким колгоспна система ліквідовувалась. Почався процес розпаювання землі. На місці колгоспу утворилось підсобне господарство Словечанського лісгоспу, де утримували 500 голів великої рогатої худоби, із них 200-ті – дійне стадо. Школу реорганізовано на школу-дитсадок, лазню і їдальню закрили. Нині в селі діє початкова школа, клуб, 2 магазини, ФАП, Слобідське лісництво Словечанського лісгоспу АПК, в селі Ясенець дислокується Загін прикордонної служби ППС «Лучанки».

Наші жителі пишаються своїми видатними земляками:

– І.С.Дидиком – кандидатом економічних наук, викладачем Національного університету «Київський політехнічний інститут»;

• Н.О.Гаєвською – викладачем Київського педучилища;

– В.А.Талалаєвим – полковником медичної служби, колишнім головним лікарем колишньої дільничної лікарні;

–  В.П.Гаєвським – головним лікарем Крижопільської районної лікарні на Вінниччині;

– І.О.Невмержицьким – невропатологом вищої категорії райлікарні;

– Пінчуком М.Д. – який очолював школу з 1974 по 2009 рік та багато інших наших славних земляків.

Села, як і люди, мають свої біографії. І у кожного вона своя — неповторна. Тільки в селі людина може так тісно спілкуватися з природою, розуміти її душею і серцем, милуватися неповторною красою. Наше рідне село є для нас маленькою Батьківщиною. В кожного є своя хата, стежина від якої скоро поведе вас в далекий непізнаний світ.

Неподалік Овруча на пагорбі розташоване село Лукішки. В древні часи село «Лукошки» відоме як пристань для човнів в затоці річки Норинь. Про це свідчить назва урочища «Пристань» і легенда про перевізника Латаша, що жив тут.

Вигін річки Норин – урочище Луки. Село над Луками називається Лукишки (Лукішки). Існує легенда, що Луки купив в 16 ст. представник древнього боярського роду Самійло Кішка, коли люди питали чиї землі, їм відповідали , що Луки Кішки, звідси пішла назва Лукішки.

В кінці 17 ст. в подарунок від цариці Катерини ІІ землі отримали двоє офіцерів з Овруцького карабінерського полку, Антін Кривопиша і Савелій Хоменко, в якому службу проходили Олександр Суворов і Михайло Кутузов. На початку 18 ст. землі придбали Андрій Мороз і Архип Дивинський.

Село відносилось до   Волинської губернії Овруцького повіту. З 19 століття до 1923 року, воно входило до Гладковицької волості. З 1923 року у складі Підрудянської сільської ради, з 22 лютого 1924 року входить до складу Швабівської сільської ради, після перейменування 1946 року Зарічанської сільської ради,  з 2 вересня 1954 року входило до Черепинської сільської ради, в даний час входить до складу Черепинського старостинського округу. 1911 року в селі було 45 дворів, 243 жителі.

Від Хоменка Федора Михайловича записані два перекази: про скарб золотий, який затонув в Норині. Його наказав перевезти через річку воєвода від Швабів до пристані в Лукішках. Скарб затону разом з перевізником. Другий переказ про Золоту Карету: «ішла ворожда сила, везла в кареті золоті скарби. Перекинулась карета, впала з дороги  у річку. Оповідач після війни біля села на лузі бачив огонь червоний, ніби горіли снопики льону. Йому розповідав батько, що то золото, сховане в землі піднялося, пересушуватись. Золото пересушується 1 раз у 100 років, треба знати закляття, щоб скарб дався у руки.

Голодомор прийшов у село в 1932 році. За даними сільради, у 1932-1933 рр. загинуло 15 чоловік, імена яких на сьогодні встановлено. Рятувала річка, що оточувала село. В ній ловили рибу. Восени 1932 сутужно було з хлібом для людей і з кормами для худоби.

Український народ має історію, сповнену як героїчними, так і трагічними сторінками. Одним із таких трагічних періодів були репресії 1937-1938 років, наслідками яких стало фізичне винищення активної та інтелектуальної частини нації.

Нові страждання приніс голод і війна 1941-1945 років. Під час Другої світової  війни багато односельчан билися на фронтах та в партизанських загонах проти німецько-фашистських загарбників, 7 чоловік не повернулися до рідних домівок.

«Овруч-Берлін» – такий напис зробив на стінах рейхстагу рядовий Василь Захарович Зьолко із Лукішок, якого вже немає з нами. Сталося це на початку травня 1945 року, коли в ході блискуче проведеної операції військами 1-го Українського (в ній служив ветеран) та 1-го Білоруського фронтів після 1418 тяжких воєнних днів і ночей нарешті знищено фашистське лігво.

На війну Василь Зьолко пішов у 19 років добровольцем, після звільнення Овруччини. Його забрали в партизани, але він попросився в діючу армію. Сам добрався до Поліського, де розташовувався штаб армійського запасного стрілецького полку. За розподілом потрапив у 20-ту мотострілкову бригаду, 25-ий танковий корпус 1-го Українського фронту. Бойове хрещення прийняв у Новограді-Волинському. Фронтові дорогі пролягали через Рівне, Дубне, Львів. Жорстокі бої велися за Дуклінський перевал, де наші війська наткнулись на міцну оборону противника, але з честю виконали свій обов’язок перед батьківщиною, Там же Василя Захаровича було поранено в плече, згодом два осколки в ногу та спину отримав у Чехословаччині. Потім був сандомирський плацдарм, наступ на Одер і Берлін. Військам 1-го Українського та 1-го Білоруського фронтів було оголошено подяку Верховного Головнокомандувача. Було відзначено тоді й Василя Захаровича – за відмінне виконання бойового завдання було нагороджено медалями «За взяття Берліна», «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.», «За звільнення Праги», «За відвагу» – отримав за форсування річки Одер, ордени «За мужність» ІІІ ст., Великої Вітчизняної війни ІІ ст. та багато ювілейних нагород.

Польща, Німеччина, Чехословаччина, Австрія, Угорщина, і знову Німеччина – такий тяжкий і довгий шлях ветерана. Але, як казав Василь Захарович, там, на фронті, була справжня дружба, один за одного йшли на смерть, ділилися й допомагали чим могли.

В 2010 році православні християни відзначали 1025-річчя Хрещення Київської русі. Знаменна подія на ознаку цього свята відбулася у нашому селі Лукішки. Щоб захистити своє поселення від різних негараздів і перебувати під постійним Божим благословенням, вирішили в такий знаменний для християн рік встановити в своєму селі Хрест-оберіг. Виготовити цей оберіг допоміг наш земляк Юрій Дивинський.

Освятив хрест керуючий Овруцько-Коростенською єпархією митрополит Віссаріон. Святу воду для окроплення дала жителька села Тетяна Федорівна Наум, котра привезла її із Єрусалима.

Довгою і тернистою дорогою йшла до незалежності Україна. 70 років над нашою Батьківщиною голубіло мирне небо. Та війна знову увірвалася у долю українців, в життя наших земляків. Вони стали на захист незалежності, суверенітету і територіальної цілісності України. Наш земляк Шмуйло Олексій Петрович, захищав кордони своєї батьківщини.

В нашому селі проживає Голова волонтерської організації Кривопиша Людмила Сергіївна, яка не байдужа до проблем наших вояків, і яка цікавиться історією свого роду.

Дорогі односельчани! Село наше – то велика і дружня родина, це наші славні земляки: вчителі, інженери, лікарі, землероби, тваринники, комбайнери, механізатори, які живуть з нами та в інших місцях, але тут пройшло їх босоноге дитинство, незабутня юність.

Серед них Дивинський Юрій Сергійович – розпорядженням Президента України в 2016 році був призначений головою Овруцької державної адміністрації. На цій посаді він очолював Овруцький район по 2019 рік, на даний час працює на ПП «Металіст».

Всі ми діти рідного села. Село – наш дім, наше коріння і доля, наша кревність і материнська пісня. Наше село – це розбуджені досвітки та духмяні пахощі літа. Чемним спогадом тут живе наше дитинство, звідси виходять наші стежки у світ. Село – часточка нашого серця, наша сповідь і молитва.

Серед поселень Словечансько-Овруцького кряжу, на найвищому пагорбі розташоване село Стугівщина. Село знаходиться на дуже старій ділянці давнього шляху з Овруча на Словечне. Перша письмова згадка про село Стугівщина датована 28 вересня 1638 року.

Цими вихідними стугівці святкували День села – особливе свято, яке об’єднує всіх, хто любить рідне село. Свято було велелюдним і веселим, працювали дитячі батути, каруселі та виїзна торгівля. Всі гості свята мали прекрасну можливість помилуватися неповторними вишиваними та тканими виробами місцевих майстринь та виставкою декоративно-прикладного та ужиткового мистецтва.

Як і годиться на святі, лунали пісні і вірші, наймолодших і найстарших, ювілярів і іменинників, активістів і ветеранів сільськогосподарського виробництва, найкращих господарів і господинь вшановували і добрим словом, і подарунками, які особисто вручав міський голова Іван Коруд.

На святі вшанували матерів, які виростили синів-героїв, сльози на очах присутніх викликав вірш-молитва до Божої Матері, аби тато повернувся живим, який читав Станіслав Хилько, син атовця Леоніда Хилько.

Воїни-герої АТО, бойові офіцери, два рідних брати – Пилипчук Анатолій Васильович і Пилипчук Віталій Васильович, завдяки своєму героїзму, прославили рідний край. За героїчне виведення людей з ворожого оточення, 26 липня 2014 року Указом Президента України Віталій Пилипчук нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня, а вже 31 жовтня 2014 року відзначений черговою нагородою – орденом Богдана Хмельницького II ступеня.

Стугівці пишаються героїчними земляками, захисниками України.

Наприкінці минулого року у Стугівщині з ініціативи міського голови Івана Коруда, за допомогою депутата обласної ради Олександра Павлушенка, депутата Овруцької міської ради Володимира Соляра, силами місцевої громади відремонтовано старе закинуте приміщення колишньої бібліотеки. Зроблено гарний сучасний ремонт – і приміщення відчинило двері перед односельчанами, тут відкрили в одній кімнаті медпункт, в іншій – клуб. Охайний, чистий будиночок у центрі села зустрічає відвідувачів веселими вогнями і теплом. Результати таких позитивних змін не забарилися. Тепер є де зібратися місцевим майстриням автентичного співу та цікаво і з користю провести дозвілля, а місцевий фольклорний вокальний аматорський колектив «Берегині» двічі за 2019 рік побували за межами нашої громади та взяли участь у Національному Чемпіонаті з Фольклору «Evrofolk», де зайняли перше місце.

Вечірня дискотека зібрала молодь та мешканців Хлуплянського старостинського округу на веселі та запальні танці, продовжуючи святкування Дня села Стугівщина…

Звивається стежиночка до рідного села,

Та найдорожча жилочка, де молодість пройшла,

Та ниточка без вузликів, що в серці я ношу,

Та найсвятіша музика, якою дорожу.

Мальовниче село Лукишки Овруцької громади 17 листопада відзначило Свято села. Саме в цей день з’їжджаються до свого рідного куточка люди, які тут народилися, виросли, де відчули справжню материнську ласку та турботу, цінні поради батька.Біля сільського клубу всі охочі  мали змогу насолодитися милозвучною грою троїстих музиків та гарним святковим концертом. Від усього серця привітали теплими словами сельчан Іван Коруд, Віталій Китиця, Юрій Дивинський, Сергій Козаченко. Згадали і тих хто в цей день відзначає день народження, найстаршого та наймолодшого жителів села, хто відзначив ювілей подружнього життя, нагородили цінними подарунками за мужність та героїзм учасників АТО. Мешканці села гарно провели час, дітки побавились на батутах, а свято завершилось вечірньою дискотекою.

                                               «У віках минулих, де трави пахучі,

                                               Де поля, діброви, долини і кручі,

                                               Народилося село, світанком умите,

                                               Стежками-стрічками, легендами вкрите…»

Гадаю немає людей, які б не хотіли  довідатись про шлях, пройдений їхніми предками. Хто вони? Як жили? Чим займалися? Як прикрашали свої оселі? Важливо знати історію свого роду і народу. Так, саме роду, бо на цій землі, котру звемо «малою батьківщиною», народжувалися, жили, ростили хліб і дітей, дивились в майбутнє наші пращури. Село моє… Тут захована історія цілих поколінь, доля тисячі односельців, часом тяжка і трагічна.

Серед поселень Словечансько-Овруцького кряжу, на самому високому пагорбі розташоване село Стугівщина. Стугівщина, як і Хлупляни та Левковичі знаходяться на дуже старій ділянці давнього шляху з Овруча на Словечно.

Перша письмова згадка датована 28 вересням 1638 року, Іван Грузевич дістав привілей на почесний титул войського Київської землі. Він на той час володів кількома купленими і почасти успадкованими від тестя – київського зем’янина Стефана Нечая –  селами під Києвом, а також урочищами Борки та Великий ліс під селом Стугівщина (дані з відділу рукописів Національної бібліотеки ім. В.Вернадського НАН України).

Існує декілька версій походження назви села: за свідченням старожилів назва пішла від слова «стіг», округа навколо села була багата на трави, люди косили її, сушили і складали в стоги, в народі село називали «Стоговщина». За свідченням краєзнавця Миколи Брицуна назва Стугівщина походить від урочища, в якому земля «стугонить» маючи підземні пустоти, або «стуга» – потік води, що промила русло в камені. Від цього пішла назва поселення, що виросло на березі річки.

В околицях села багато джерел: Калінник або Кальник зароджується під селом з криниць, тече на Хлупляни, впадає в річку Звонку, інше називається Шум, зароджується з п’яти криниць-животоків.

На початку ХІХ століття цю місцевість досліджував академік Павло Тутковський, він писав, що на західній околиці села знаходився невеликий кустарний завод, що виробляв червону цеглу. Як казали йому старожили в тому місті де брали глину, знаходили кістки викопних тварин.

З 1923 року село Стугівщина входить до Хлуплянської сільської ради.

З розповіді старожилів після революції в селі була школа в одній із хат, де навчали писати і читати, були ясла.

Вже осінню 1932 року продзагони почали забирати в людей снопи немолоченого хліба. Розкривали солом’яні стріхи на хатах, солому вивозили.

З початком весни 1933 року прийшов до людей справжній голод.

Багато наших земляків пройшли горнила Другої Світової війни, 37 чоловік не повернулися до рідної домівки.

Серед тих хто повернувся живим був Петро Іванович Сірош – ветеран війни, він виніс на своїх плечах голод, холод і розруху. В 1937 році енкаведисти забрали батька, назвавши ворогом народу. Після 7 класів пішов працювати на лісосклад у село Мощаницю, бо треба було годувати сім’ю. У 1940 році був призваний до лав Червоної армії, 18 червня закінчив льотну школу повітряних стрілків-радистів, а 22 червня розпочалася війна і Петро Іванович у числі з перших був відправлений на фронт в складі екіпажу бомбардувальника винищувача. Екіпаж, у якому був Петро Іванович успішно виконував завдання не один раз, та на 37-му вильоті літак було підбито а нашого земляка тяжко поранено. Далі шпиталь, тяжкі операції, але врятувати око не вдалося. Після госпіталю закінчив курси авіаспеціалістів і стає механіком радіоапаратури на бойових літаках. В горнилі війни перебував до дня Перемоги, яку зустрів під Берліном. Був нагороджений орденом Великої Вітчизняної війни І ступеня та багатьма медалями.

С.Нелеп – кулеметник взводу розвідки партизанського загону Малікова, в одному з боїв на залізничній магістралі Ковель-Брест був тяжко поранений. Після госпіталю повернувся в Стугівщину, деякий час очолював місцевий колгосп. Окрім бойових нагород має медаль «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.».

На території села діяли 4 бригади колгоспу «Шлях Ілліча».

В листопаді 1968 року будівельники колгоспної артілі «Шлях Ілліча» на чолі з Петром Мельниченком звели в селі цегляне приміщення нового сільмагу.

Не оминув наше село – Афганістан.  Наш земляк воїн-афганець Макарчук Іван Григорович виконував свій інтернаціональний обов’язок. Через роки не гояться рани тих, хто пройшов крізь пекло Афгану.  Цей біль на віки і забуттю не підлягає.

Архипов Адам Миколайович – ніс свою службу в Чехословаччині, учасник бойових дій.

Гаврилюк Михайло Степанович – учасник миротворчих дій в Іраку.

Довгою і тернистою дорогою йшла до незалежності Україна. 70 років над нашою Батьківщиною голубіло мирне небо. Та війна знову увірвалася у долю українців, в життя наших земляків. Вони стали на захист незалежності, суверенітету і територіальної цілісності України.

Семеро наших хлопців пішли захищати нашу землю.

Пилипчук Микола Миколайович

Серков Олександр Олександрович

Брати Хилько Борис Анатолійович

та Леонід Анатолійович

Невмержицький Сергій Миколайович

та двоє братів Віталій Васильович та Анатолій Васильович Пилипчуки.

Анатолій Васильович – служить в 50-му окремому Житомирському полку. Заступник командира полку, підполковник,  навчається в Академії Збройних сил України:

Віталій Васильович – заступник командира окремого батальйону командування десантно-штурмових військ з повітрянодесантної підготовки. Має 2 президентські нагороди.

За героїчне виведення людей з ворожого оточення, 26 липня 2014 року Указом Президента України Віталій Пилипчук нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ст. У тому запеклому бою на блокпості № 1 біля Слов’янська був тяжко поранений.

У вересні 2014 року Віталій Пилипчук повертається у стрій 95-ї. Вже за кілька днів разом зі своїм підрозділом – 1-ю аеромобільною ротою вирушає в чергове відрядження в район проведення анти-терористичної операції. Віталій з підлеглими щодня супроводжує конвої до позицій українських військ у районі Донецька. Хлопці доставляють продовольство, боєприпаси, вивозять поранених. Ці бойові завдання десантники неодноразово виконують під щільними обстрілами з російських «Градів». Одного вечора ротний отримує завдання – доставити конвой захисникам 32-го блокпосту, що знаходився на Бахмутській трасі в Луганській області, тоді за цю важливу позицію точилися бої. Всі шляхи до блокпосту були перекриті загонами бойовиків, 18 жовтня 2014-го наші воїни  прориваються до оточення побратимів під Бахмутку двома колонами. Колона Віталія Пилипчука за кілька кілометрів від «32-го» потрапляє під підступний ворожий обстріл. Це була засідка. Перша ракета випущена бойовиками потрапила в командирський бронетранспортер, який загорівся, потім підірвали танк, почався жорстокий бій. Важко поранений командир почав евакуацію екіпажу, його тіло палало від осколків та опіків, однак ротний з останніх сил відтягував своїх бійців з лінії вогню. Ці спогади на все життя закарбувалися в його пам’яті. Рятуючи поранених, він продовжував керувати ротою. «У той час коли ми вели бій, друга колона зуміла таки прорватися на блокпост до наших й передати все необхідне», – згадує бойовий офіцер. Наша рішучість і чіткі дії дали змогу вибратись із влаштованої пастки. Біль відчув лише тоді, як впевнився, що хлопці в безпеці. Самостійно наклав собі жгути. Мене доправили в Лисичанськ, зробили першу операцію, згодом було ще декілька хірургічних втручань. 31 жовтня 2014-го бойовий офіцер Віталій Пилипчук удостоєний чергової нагороди – орден Богдана Хмельницького ІІ ст.

Наприкінці минулого року у Стугівщині з ініціативи міського голови Івана Коруда, за допомогою депутата обласної ради Олександра Павлушенка, депутата Овруцької міської ради Володимира Соляра силами місцевої громади відремонтовано старе закинуте приміщення колишньої бібліотеки. Зроблено гарний сучасний ремонт – і приміщення відчинило двері перед односельчанами, тут відкрили в одній кімнаті медпункт, в іншій клуб. Охайний, чистий будиночок у центрі села зустрічає відвідувачів веселими вогнями і теплом.

Село наше красиве і квітуче. Але справжньою його окрасою є люди. Ми щодня бачимо їх, вони живуть поруч, вони скромні і працьовиті. Вони не звикли до слави, але їх щоденна праця – то джерело людської мудрості і самовідданості.

Пишаються односельчани своїми видатними земляками:

Нелеп Степан Савич – працював сільським фельдшером, був хорошим і вмілим спеціалістом, добра й чуйна людина, він заслужив у своїх односельців шану і повагу, жителі називали його «наш доктор», що є найвищою оцінкою його добросовісної і багаторічної праці.

Хилько Іван Микитович – 1930 року народження, доцент кафедри інфекційних хвороб Чернівецького державного медичного університету, має 55 років трудового викладацького стажу.

Заровний Валерій Іванович – старший слідчий з особливо важливих справ Головного слідчого управління Служби безпеки України в Києві. Полковник юстиції у відставці. Та багато інших наших односельчан.

5 листопада відбулось Свято села Потаповичі. День села – це свято, яке єднає всіх жителів нашої громади, пов’язує минуле, сьогодення та майбутнє. Щоденна праця, відданість та любов до рідної землі заслуговують на глибоку повагу, нехай народжуються і підростають діти, спокійно і захищено почуваються люди похилого віку – наголосив міський голова Іван Коруд. Всі глядачі мали змогу насолодитися чудовим концертом. Багато дитячого сміху було на батутах та атракціонах. Настрій дарували також і троїсті музики, які грали біля сільського будинку культури. Святкування завершилося вечірньою дискотекою. Адже успіхи села – це перш за все успіхи його жителів, працелюбних, добрих і  чесних людей.

Історія села Потаповичі

  Моє село, для мене ти єдине,

                                                           Для мене найдорожче у житті:

                                                          Тут мамина солодка пісня лине,

                                                          Дитинства добрі спогади святі…

          Кожна людина завжди з великою любов’ю і душевним трепетом згадує місця, де народився, де минуло її дитинство. Те родинне вогнище, маленька батьківщина кожної людини. І якщо скласти маленькі батьківщини кожного з нас, той виходить велика держава Україна.

Село Потаповичі знаходиться за 11 км від міста Овруч. Входять до складу Гошівської сільської з 11 серпня 1954 року.

Перша писемна згадка про село датується 1682 роком. Це була скарга в суд на підвоєводу м.Овруча, який забрав у тамтешньої знаті селян.

Походження назви села пов’язують з першим поселенцем ім’я якого було – «Потап». Він був швець – шив взуття.

У 19 ст. в селі була цегельня, добувалася жовто-біла глина, з якої робили цеглу для відбудови Свято-Василівського храму в Овручі.

За словами Якубенко Ганни Костянтинівна, яка чула цю розповідь від своєї матері Якубенко Устими Корніївни, через село проїздив цар Микола ІІ, який їхав до Овруча на відкриття та освячення відреставрованого Свято-Василівського собору у вересня 1911 року, багато людей вийшли зустрічати царя, дорога від В.Фосні аж до Овруча була вистелена рушниками. У 1915 році Якубенко Устима Корніївна їздила до самого царя в Петроград. Її чоловік служив у волості писарем і допоміг людям написати скаргу. Тоді цих людей і його незаконно засудили. В сім’ї тоді було п’ятеро дітей, тому жінка вирішила їхати до царя за правдою. Цар її прийняв, вислухав і сказав, що поки вона вернеться, чоловіка буде звільнено. Їй дали на дорогу хліба і посадили на потяг. В 1933 році їх сім’ю, як і багатьох інших, розкуркулили. Батько на той час вже помер. В них було 10 десятин землі, 10 корів, коні, воли.

В 1905 році в селі було відкрито однокласне сільське училище. В 1950-х роках відкрито медпункт (в 2006 році відкрили в новому приміщені). Медпункт села Потаповичі був зразковим, а сандружина села протягом 4-х років утримувала першість в області.

До  1975 року діяла восьмирічна школа. В 70-х роках відкрито клуб та сільську бібліотеку.

Не обминули село трагічні події історії України: голодомор, розкуркулення, репресії

Під час голодомору люди виживали як могли. Продуктів було мало, бо йшли дощі і частина городини вимокла. Ті, хто відбирав продукти документів не мали, приходили в хату цілою компанією, і забирали все, що бачили, а якщо люди не хотіли віддавати, то могли і вбити, де б не були заховані продукти, їх знаходили, навіть зривали підлоги. Було страшно, люди були налякані, і не розуміли, що відбувається насправді. В голодомор за словами свідків в Потаповичах померло чоловік 10, були відомі випадки людоїдства.

З нашого села на виселку до Сибіру відправили Давиденко  Уляну і Марину, їх зловив за крадіжкою (збирання колосків) Мельник Іван Мартинович. Від каторжних робіт Уляна померла, а Марина повернулася в село. Павленка Якова засудили на смерть.

В 1941 році село було окуповано німецько-фашистськими військами, фашисти встановили режим масового терору проти місцевого населення. Окупантами було розстріляно 14 жителів села. У визволенні Потапович брали участь воїни 195 стрілецької дивізії. В ході оборонних боїв 5 воїнів померли від ран у медсанбаті і були поховані біля залізничного полотна Овруч-Коростень. Прізвища загиблих невідомі. В 1991 році останки загиблих перепоховані на сільському кладовищі. Встановлено металевий обеліск, могила у вигляді земляного насипу була обнесена ланцюгом.

На фронтах Другої Світової війни загинуло 49 наших односельчан.

Неподалік села знаходиться пам’ятка садово-паркового мистецтва – парк «Юліно». Починаючи з ХVI ст., земельні угіддя на схід від села Потаповичі належали українській дрібнопоміщицькій шляхті з роду Барановських. Наприкінці 19 ст. відомий цукрозаводчик Олександр Ніколович Терещенко викупив ці землі. І вже з другої половини 19 ст., «Юліно» – маєток магната Терещенка. Для створення парку він запросив з Італії архітекторів і садівникі, які спланували спорудження будівель у стилі бароко, започаткували закладку алей з рідкісних видів дерев, садів, клумб. Після революції 1917 р., радянська влада націоналізувала територію цього парку і створила в “Юліно” радгосп та спілку любителів фруктових дерев, які вирощувались на продаж. На жаль, насадження, закладені зарубіжними садівниками, були майже повністю знищені, залишились лише окремі ділянки первинних паркових насаджень, алея з ялини звичайної та тополі білої.

З метою охорони і збереження, «Юліно» в 70-ті роки рішенням облвиконкому передано під опіку Овруцького сільпрофтехучилища №5 (нині – Овруцький професійний ліцей). На цій території розташоване підсобне господарство ліцею.

Територія парку-пам’ятки садово-паркового мистецтва “Юліно” – мальовничий куточок природи – чудове місце для відпочинку.

Біля села протікає річка Вільшанка.

В 1999 році на кошти, зібрані жителями села, була відкрита церква Святого Якова. В селі раніше була церква, але в роки радянської влади – зруйнована, а на її місці побудовано магазин. В будівництві церкви велику допомогу надав наш земляк, який проживає в Києві Сологуб І.С. священослужитель.

Землі села відносяться до ПСП «Гошівське». До 80-х років діяв вівцекомплекс. В 1998 році створена Овруцька сортовипро-бувальна станція, де відбираються кращі сорти пшениці, жита, ячменю, вівса, картоплі. В 2002 році на базі станції відбувся обласний семінар.

До цього часу збереглися назви частин села: Загребля, Хутір, Село, та урочища: Гальчанка, Полоски, Кріпаки, Гнилище, Польчанка.

В 2008 році, під час проведення дня села на свято випадково потрапили учасники Європейського автопробігу і з задоволенням взяли в ньому участь.

Живе сьогоденням маленьке село на карті нашої незалежної України. Трудиться, колисає новонароджених, одружує молодих, проводжає у вічність працьовитих, мудрих поліщуків.

Село наше – то велика і дружня родина, це наші славні земляки: вчителі, інженери, лікарі, землероби, тваринники, комбайнери, механізатори, які живуть з нами та в інших місцях, але тут пройшло їх босоноге дитинство, незабутня юність. Пишається село своїми земляками:

Якубенко Ганна Костянтинівна – до війни працювала на Ігнатпільському карєрі зав. медпунктом. В роки Другої Світової була на фронті санітаркою, працювала в евакуаційному госпіталі. Кінець війни зустріла в Угорщині в 1945 році. З фронту повернулася з нагородами, серед них медаль «За оборону Києва» та орден Великої Вітчизняної війни 2 ст. Після війни закінчила 2-річну медичну школу в Овручі, та 6-місячні акушерські та фельдшерські курси в Коростені, працювала фельдшером в Ігнатпільському дитбудинку. Згодом сім’я переїхала до Потапович. Працювала сільським фельдшером,  нагороджена знаком «Відмінник охорони здоров’я» та орденом Леніна (1966).

Максимова Світлана Василівна – фахівець в галузі металургії. Закінчила Київський політехнічний інститут в 1977 році, відтоді працює в Інституті електрозварювання зав. відділом фізико-хімічних процесів паяння.

Добру справу започаткував уродженець нашого села, нині представник благодійної організації «Допомога Україні», Юрій Петрович Гурінчук. Багато років за сприянням нашого земляка до нас надходять транші гуманітарної допомоги із Голландії. Його благодійні дії відчули , зокрема, мало захищенні та інваліди, школярі місцевої школи, лікарні, амбулаторії, та кожен хто потребує допомоги. Тому дякуємо йому. І тим хто займається цією благородною справою.

Село Полохачів розташоване за 16 км на захід від Овруча на автошляху Овруч-Селезівка. За однію з легенд давнє поселення на шляху з Овруча до Словечного, де можливо, ховалися розбійники, які грабували транспорт і путників (полох, полохати) а за іншою версією що колись навколо нашого села були суцільні болота і в них водилося чимало диких качок. Зі сторони Гаєвичів, де був заїзд до села їх полохали, а в Покалеві вже мисливці стріляли.

Полохачів – село Волинської губернії Овруцького повіту, Покалівської волості,до 1923 року входило до Словечанського району, з 25 січня 1926 року віднесено до  Овруцького району, Покалівської сільради, 1941 року – Полохачавська сільрада, а з 1944 знову входить до Покалівської сільської ради.

За 2,5 км на північний захід від с.Полохачів стояв дерев’яний млин збудований 1880 роках загальною площею 28 кв. м. Розмах крил 6,8 м. Будівництво вітряних млинів на території Овруцько-Словечанського кряжу було зумовлене відсутністю на підвищеному місці достатніх водних стоків. Їх спорудження розпочалося після приєднання Волинської губернії до складу Російської імперії, що дало можливість залучити край у загальноросійський та європейський ринок збуту товарів. До початку 70-х років 20 ст. млин використовувався за призначенням. У 1989 році місцевими майстрами його було реконструйовано і приведено в робочий стан. Продовжувалася поступова заміна застарілих механізмів. Він являв собою пам’ятку народної виробничо-господарської діяльності, неформальна пам’ятка промислової архітектури. На жаль у 2012 році млин згорів.

Нові страждання приніс голод і війна 1941-1945 років. Під час Другої світової  війни багато односельчан билися на фронтах та в партизанських загонах проти німецько-фашистських загарбників.

Пройшли горнила війни і наші земляки Віктор Романович Гаєвський та Михайло Сінкевич. За визволення Донбасу офіцер Гаєвський був нагороджений орденом Червоної Зірки, другу таку відзнаку отримав за взяття Запоріжжя. Був поранений під Берліном, перемога застала його в Середній Азії, потім була служба в Німеччині. Додому повернувся в 1947 році. Одружився, працював на різних роботах у колгоспі.

Михайло Сінкевич на фронт потрапив восени 1943 року, коли визволили Овруччину. Пішов на Коростень, Рівне і далі з 1-м Українським фронтом, в 6-й гвардійській дивізії аж до самої Німеччини. До війни встиг закінчити 7 класів, і вважався грамотною людиною. Йому одразу довірили роль зв’язківця, потім радиста, а наприкінці війни він був уже кваліфікованим спеціалістом польових кабельних ліній, командиром відділення. Після війни працював на різних роботах, закінчив курси трактористів, потім працював помічником бригадира, згодом бригадиром.

Тож дякуємо всім тим хто захищав нашу землю від німецько-фашистських загарбників, ми будемо їх пам’ятати, і віддавати шану й повагу їхньому подвигу.

Село – це щоденна праця зранку до пізнього вечора. Тож кому, як не колгоспникам знати як це пізно лягати і рано підвестися. Добра половина села у свій час працювала на фермі, інша на полі. Праця важка, але почесна, вправні доярки, вмілі телятниці, водії, трактористи, різноробочі щоденно несли свій вклад доброї слави села Полохачів.

Село пишається своїми людьми, своєю молоддю, яка здобувши освіту  повертається на рідну батьківську землю. Село наше – то велика і дружня родина, це наші славні земляки: вчителі, інженери, лікарі, землероби, тваринники, комбайнери, механізатори, які живуть з нами та в інших місцях, але тут пройшло їх босоноге дитинство, незабутня юність. Назвемо декілька з них:

Яковець Петро Гаврилович – підполковник, людина чиє життя є взірцем для підростаючого покоління. Уродженець села Полохачів – у 1928 році закінчив Одеське піхотське училище, був направлений до Іспанії, де разом зі своїми товаришами – солдатами і офіцерами мужньо ніс іспанському народові свободу й незалежність, за це й одержав першу нагороджу – Орден Червоної Зірки. В 1939 році визволяв західні українські й білоруські землі, невдовзі війна з Фінляндією. У грізні роки Другої Світової боронив країну від фашистських окупантів. Яковець Петро Гаврилович був нагороджений, двома орденами Вітчизняної війни, двома орденами Червоного прапора, орденом Червоної зірки, п’ятнадцятьма медалями.

Корсун Сергій Іванович – кандидат психологічних наук, доцент кафедри загальної та соціальної психології Національної академії внутрішніх справ. Після закінчення Покалівської школи вступив до Бобруйського художнього училища, трудовий шлях розпочав з робітничої спеціальності на Мозирській меблевій фабриці. Потім була служба в армії, навчання в Київському державний педагогічний інститут ім. О. М. Горького, який закінчив з відзнакою в 1991 р. З тих пір присвятив своє життя службі в органах внутрішніх справ та податковій міліції. Розпочав її в Овруцькому районному відділі міліції, на посаді інспектора в справах неповнолітніх. У 1994 році був переведений до міста Київ, де працював на оперативних та керівних посадах, під час служби  закінчив навчання в Національній академії внутрішніх справ України (2000 р.), де захисти дисертацію та тему «Психологічні засади професійного відбору оперативних працівників податкової міліції».

Після закінчення служби в 2005 році працював викладачем Національного університету державної податкової служби, а нині трудиться на посаді доцента кафедри загальної та соціальної психології Київського національного університету внутрішніх справ. Викладацьку діяльність наш земляк поєднує з практичною юридичною діяльністю та участю в громадських організаціях. Сергій Іванович є членом виконавчого комітету Київського відділення Міжнародної поліцейської асоціації, у своєму доробку він має більше 50 наукових праць, у районній бібліотеці була зустріч з нашим видатним земляком.

Часів не вибирають, у них живуть і помирають. Наші земляки також не вибирають часів і їхні долі складаються по різному. Життя їх розкидало у різні куточки, але чуйним серцем і своїми думками вони залишаються з рідним селом. А коли з’явиться вільна хвилина – линуть, спішать до рідного порогу.