Друга світова війна прийшла в будинок кожного українця. Чоловіки, жінки, підлітки брали зброю до рук і ставали на захист. Мільйони втрачених життів. Десятки мільйонів травмованих душ. Україна, ставши полем бою, зазнала найбільших втрат.
Українці все рідше згадують про Другу світову війну. Сивочолі ветерани все менше розповідають про пережите, оскільки все життя вони воліли забути жахи війни. Але ми маємо зберегти їхній подвиг та їхні імена у пам’яті нашого народу.
Якщо пройтися сторінками долі Ганни Костянтинівни Якубенко (Биченко), не одну героїчну епопею написати вдалося б. Народилася зразу ж після Жовтневої революції у заможній селянській родині. Коли їй виповнився рік, батька не стало. Після розкуркулення, у 14 років впросила маму записати її в колгосп.
Побачивши завзяття в роботі, а виробляла вона навіть більше стахановок, перевели Ганну в ударниці. Потім послали на курси й призначили зав. ясел. Далі були 2-річна медична школа в Овручі, 6-місячні акушерські та фельдшерські курси в Коростені та Житомирі. Весь цей час вона сумлінно надавала медичну допомогу сельчанам: вдень і вночі чи то дощ, чи заметіль. На віку і голод спізнала. Та не зломилася, а загартувалася.
Серед мешканців робітничого селища Ігнатпільського щебзаводу було чимало тих, хто пам’ятав, як у сороковому році до них приїхала випускниця медичного училища Ганна Костянтинівна Якубенко (Биченко). Дівчина зріднилася з щебеневиками та їхніми сім’ями, стала бажаним гостем у кожній оселі. Трохи згодом її призначили завідувачкою медпункту підприємства.
Та коли над країною посипались фашистські бомби та снаряди, запалали міста і села, комсомолка Якубенко прийшла в Овруцький військкомат з проханням:
– Пошліть на фронт. Там дуже потрібні медики.
Двічі відмовляли фельдшеру. Треті ж її відвідини закінчилися успішно. Ганна Якубенко вдягла шинель, стала в ряди захисників своєї Вітчизни. Страхіття війни довелось побачити, не доїжджаючи до місця служби. Поїзд, у якому була й Ганна Якубенко, стояв на станції Малин. Несподівано налетіли німецькі стерв’ятники. Через якусь мить пролунали вибухи бомб. Горіли ешелони з боєприпасами, цистерни з пальним. Тут Ганна Костянтинівна одержала перше бойове хрещення: багатьом пораненим надала невідкладну допомогу. За роботою її й знайшов комісар ешелону, колишній директор Коптівщинської школи товариш Тищук.
Потім – госпіталь у Бахмачі, наполеглива боротьба за життя поранених воїнів. Одного разу, супроводжуючи машини з червоноармійцями до Конотопа, лейтенант Якубенко разом зі своєю подругою вимушені були вступити в бій з гітлерівцями. Завдання начальника госпіталю виконали – поранені були доставлені в безпечне місце.
А скількох солдатів та офіцерів Ганна Костянтинівна винесла з поля бою!
– Ми були в одвіті за життя кожного з них, – згадувала ветеран війни. – На фронті медики робили усе для того, щоб якнайшвидше повернути воїнів у діючі частини.
Свято Перемоги Ганна Костянтинівна зустріла на визволеній угорській землі.
З першого й до останнього дня велетенської битви з лютим ворогом Ганна Костянтинівна була на передньому краї.
Коли настав мир, повернулася на Овруччину. Кавалера бойових нагород сердечно вітали жителі Ігнатполя. Там Ганна Костянтинівна тривалий час працювала в тамтешньому дитбудинку. А з 1957 року беззмінно завідувала Потаповицьким медпунктом. Працювала, не шкодуючи себе. Вдень і вночі пильнувала здоров’я односельців. Її часто можна було побачити в оселях колгоспників, у школі, на колгоспній фермі. Скрізь у неї були справи.
Ганна Костянтинівна проводила велику профілактичну роботу, уміло пропагувала санітарні знання, добре справлялася з обов’язками народного обранця.
За хоробрість, стійкість і мужність, проявлені в боротьбі з фашизмом Ганну Костянтинівну нагороджено орденами Вітчизняної війни II ступеня та Богдана Хмельницького, багатьма медалями. У 1969 році вона занесена до Книги Пошани центральної районної лікарні. З нею шанобливо віталися дорослі й діти, ласкаво проводжаючи поглядом.
Людська шана – найбільша честь.
Кирпа С. Доля з автографом війни // Зоря. – 2005.- 6 травня
Барановський В. Рятівниця // Зоря
