Загальні відомості

Овруцький район Житомирської області – один з найбільших в Україні. Його площа – 3,2 тис. кв. км., 65% території займають ліси і болота. Населення -67,7 тис. осіб, населених пунктів – 146.

Район розташований у центрі Полісся, межує з Єльським і Лельчецьким районами Гомельської області Республіки Білорусь; Олевським, Лугинським, Коростенським і Народицьким районами Житомирської області.

Районний центр – м. Овруч – та селище міського типу Першотравневе підпорядковані міській, селищній раді, а 144 села – сільським радам.

На території району знаходиться частина Поліського природного заповідника площею 7,5 тис.гектарів. Найбільшою річкою є Норинь – притока Ужа. Овруцький район – багатий корисними копалинами. Тут зосереджені родовища: пірофілітових сланців (єдиного на Україні) та кварциту, що має велике значення для забезпечення сировиною (флюсами) потреб металургійної промисловості. В районі найбільша лісистість, і складає вона понад 60 відсотків території.

Перші історичні згадки та рання історія міста

Овруч (Збручий, Вручай, Беручій, Вручев, Уручій, Овручов, Овручій, Овруче) стародавнє місто засноване в 946 р., проте на території овруччини виявленні предмети матеріальної культури шести тисячолітньої давності.

Стародавнє волинське місто Овруч вперше згадується ще до хрещення русі , до 946р. В літописі вперше згадується як древлянське місто, яке було підкорено княгині Ользі. В літопису згадується як місто, де загинув князь Олег в 977р.

В Іпатіївському літопису згадується як місто, де загинув князь Олег в 977 р. „В лѣто 6485. Поиде Ярополкъ на Олега, брата своего, на Деревьскую землю …. И побѣгъшю же Олегови с вои своими в городъ, рѣкомый Вручий… И вшедъ Ярополкъ в городъ Олеговъ…“

Історія овруцьких церков

На рік пізніше киян древляни прийняли християнство і в пам’ять про цю подію Володимир Великий (у святках Василій) збудував на крутому горбі повноводного Нориня церкву св. Василія, зменшену копію знаменитої Київської Софії. Храм двічі руйнували татаро-монголи а в 1321 році був повністю зруйновані литовцями. Згодом між людьми пішли чутки, що іноді вночі на руїнах храму можна почути ангельські співи, відчути благоухання та побачити Божу Матір з Миколаєм-Чудотворцем. Було вирішено спорудити тут малу дерев’яну церкву. Незабаром вона згоріла. Тоді поставили ще одну, але її у кінці XVІ-го століття прибрали до рук уніати, а після цього спалили козаки. Третю зведену тут дерев’яну церкву було розібрано 1784-го року, коли підозрювали, що ось-ось впаде ще частина давніх склепінь кам’яної споруди. Обвал відбувся, проте пізніше – 1842-го року. 1860-го року був розпочатий збір коштів на заходи щодо збереження залишків давньої святині. Овручани тоді вважали її збудованою ще за святого князя Володимира. Планувалося поставити біля руїн кам’яну каплицю, а самі руїни укріпити належним чином. Але заплановані заходи реалізовано лише частково: 1876-го року збудували каплицю, а руїни вкрили дерев’яним наметом.

На початку ХХ століття церкву вирішили відновити. 1903-го року Імператорська Археологічна Комісія звернулася до духовенства з проханням сфотографувати та зробити креслення руїн, з огляду на їхній стан. 1904-го року архієпископ Волинський Антоній Храповицький висунув ідею реставрації храму. Розробити проект було доручено архітектору Щусеву, відомого нам за проектом мавзолея Леніна. Під час будівельних робіт залишки давньої церкви дослідив архітектор Покришкін. На підставі отриманих ним даних Щусєв скорегував свої креслення. Усі міцні частини руїн було включено до складу нової споруди без змін. Від давнього храму збереглася майже повністю східна вівтарна стіна та частина північної. На місці ж зруйнованих стін обережно виймали цеглини та фіксували на кресленнях положення кожної з них. Потім, створюючи нову кладку стін, їх повертали на попереднє місце. Цеглу типу давньоруської плінфи, потрібну для відтворення втрачених конструкцій, виготовляли на місцевому заводі. У товщі бічних стін, відповідно до простежених у руїнах залишків, відтворили вузькі проходи на рівні другого поверху. На випадок небезпеки вони могли правити за військові галереї для оборони споруди. Коли собор був готовий, художник Блазнов розписав його фресками в стилі одного з храмів Великого Новгорода. На давньоруський зразок створили також іконостас та панікадило. Металеві балки, що забезпечують міцність склепінь, обкладено дошками, бо у Давній Русі подібні деталі були дерев’яними. У розписуванні інтер’єру також брали участь російські художники К.С. Петров-Водкін, Ф.К. Волков, Б.Н. Максімов та за припущеннями – Н.К. Реріх. 16 вересня 1911 року собор був урочисто освячений. На церемонії був присутній імператор Микола ІІ.

Вчені вважають, що Щусєв, ставши заручником свого часу, коли даних про архітектуру Давньої Русі було менше, все ж таки не уник помилки. Він не знав, що верхівка храму була більш високою, пірамідальною й спиралася на складну систему арок. Проте в цілому для початку ХХ-го століття овруцька реставрація була дуже вдалою.

У 1986 році під час реставраційних робіт храм підніс “сюрприз”. Виявилося, що 14 ікон другого яруса відносяться до новгородської школи XVI століття.

В будівлях біля храму зараз розташований жіночий монастир. Корпус монастиря звели у стилі псковської архітектури.

Овруч є місцем народження преподобного Макарія, який керував Канівським монастирем та прийняв мучинецьку смерть під час турецько-татарської навали 1678 року.. Частку мощей подвижника ще на початку 20-го століття було перенесено до Овруцького Спасо-Преображенського собору. На цьому місці у рік смерті святого Макарія з’явився єзуїтський костел. Він височів на горі, пануючи над Заручанським монастирем, який стояв поруч та не зберігся до нашого часу. Наприкінці XVІІІ-го століття костел став уніатським, а 1831-го року переданий православним. За 106 років по тому храм був знищений радянською владою, а нещодавно відновлений на старому місці, але у новому архітектурному вигляді. Нині це кафедральний собор Овруцької і Коростенської єпархії, утвореної рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви у 1993-му році.

Історія міста під іноземним пануванням

З 1356 р входить місто до Литовського князівства. Кримський хан Едигей взяв місто в 1399р.

Овруч був об’єктом постійного нападу кримських татар. для оборони був збудований дерев’яний замок, який було зруйновано в 1506р. З часом фортеця була відбудована, та модернізована – з’явився глибокий рів, а саму фортецю обнесли кам’яним муром. Фортеця мала чотири в’їзді брами та шість багатоярусних башт.

Після відновлення стає центром староства, потім – повітовим містом Київського воєводства Польщі. 1571 року Овруч із “замком широким на горі” отримав привілей на два річних Ярмарки, і, можливо, і магдебурзьке право. Та козаки, які неодноразово захоплювали місто, нещадно нищили всі папери. Певно тому король Владислав ІУ на прохання “цілковито знищеного українського містечка” поновив йому всі привілеї, дарував герб із зображенням св. Михайла, покровителя торгівлі, та магдебурзьке право. Вдруге за свою історію (вперше – як столиця князівства) Овруч мав нагоду вирости у велике місто в 1648 році, коли Б.Хмельницький оголосив його полковим містом, а потім знову сотенним. Жителі його були активними учасниками визвольної боротьби 1648 – 1654 років, гайдамацького руху. З 1793 року місто вже у складі Російської імперії, 1796 року – повітове місто Ізяславського намісництва, потім Волинської губернії, у складі якої було першим по території і добуванню меду і найвідсталішим з усіх інших питань.

Історія міста в ХХ столітті

Залізниця прийшла в Овруч в 1914 році, з’єднавши його з Шепетівкою і ставши найбільшою станцією Південно-Західної залізниці. В роки визвольних змагань за Овруч точились запеклі бої, зокрема тільки в 1919 році влада в місті мінялась 15 разів. З 1923 року Овруч – районний центр Коростенської округи Київської області, з 1937 року – Житомирської області. З 22 серпня 1941 року по 17 листопада 1943 року місто було окуповане. Гетто, концтабір військовополонених “Кошара”, переповнена в’язниця, страшні рови із тисячами розстріляних біля мурів монастиря, на північних і східних окраїнах міста – таким бачили “новий порядок” овручани. Та діяло підпілля, очолюване Старухіним І.Г., антифашистське підпілля, керівником якого був В.О. Редчиць та Іван Писаренко (Малолєтнєв О.С.) до якого примкнув і антифашист-словак капітан Ян Налепка (Рєпкін). Майже всі вони загинули в тій нерівній борні. Ще до підходу Червоної Армії 16 – 17 листопада 1943 року партизанське з’єднання О.М. Сабурова при підтримці дивізії С.Ф. Малікова звільнили Овруч від окупантів, а 19 листопада жителі міста зустрічають фронтовиків з 4 Гвардійської повітряно-десантної дивізії і проводять спільний радісний мітинг. На честь цієї події Москва салютувала 20 артилерійськими залпами, 145 партизан-сабурівців отримали високі урядові нагороди, Ян Налепка (Рєпкін) був удостоєний звання Героя Радянського Союзу (посмертно). В дні підготовки до операції “Багратіон” в Овручі неодноразового бував видатний воєначальник К.К. Роккоссовський – командуючий І Українським фронтом. Згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 26.07.2001 року № 878 місто включено в список історичних населених місць України. У місті знаходиться пам’ятка національного значення – це Василівська церква, збудована в 1190 році та монастирські споруди 1907 – 1909 років. Пам’ятка місцевого значення – Свято-Преображенський собор на Замковій Горі, відроджений руками талановитих овруцьких зодчих і урочисто відкритий митрополитом Київським і всія України Володимиром 25.10.2001 року. Збереглася і шанується мешканцями міста могила Олега Святославовича з написом “Здесь похоронен в 977 г. удельный князь древлянской земли Олег Святославович”. У місті розташовані пам’ятник-літак – дань поваги авіаторам, які базувались тут, танк Т-34 – бойова машина бувшої 23 ТД – наймогутнішої в СРСР в 40 – 90 роках минулого століття, пам’ятник В.І. Леніну (знесений на даний час), роботи відомого скульптора Суходолова Н.М., пам’ятник загиблим овручанам на Площі Перемоги (скульптура С.С. Горняк, І.Я. Матвієнко), яка служить місцем загальноміських заходів та пам’ятний знак співробітником ВС Овруцького РВ УМВС України в Житомирській області. По вул. Сабурова – скульптурний комплекс на честь партизанського з’єднання генерала О.М. Сабурова (скульптор І.М. Матвієнко) та ін. В Овручі функціонують 3 загальноосвітні школи І-Ш ст., гімназія ім. А.С. Малишка, музична та художня школи, ПТУ № 35. На базі училища діє філіал Київського інституту міжнародної економіки та підприємництва. У місті працює 7 дитячих дошкільних закладів, будинок культури, центр дитячої та юнацької творчості, дитяча спортивна школа, 2 стадіони, Мала академія народних мистецтв і ремесел. До послуг населення – райлікарня, поліклініка, діагностичний центр, залізнична амбулаторія, райСЕС, відділення “Промінвестбанку”, “Правексбанку”, “Ощадного банку”, банку “Аваль” (всього 7 відділень) та “Приватбанку” – 2 відділення;  малі підприємства, підприємства роздрібної торгівлі, великий ринок. Сфера побутового обслуговування представлена ремонтними майстернями та перукарнями, автозаправочними станціями та СТО. В райцентрі діє телевежа, споруджена телевежа висотою 130 м. Телевізійні послуги надає центр електрозв’язку та ТРК “Мрія” через кабельне телебачення з великим діапазоном телепрограм. Діють комп’ютерні сервіси, фітнесклуби, тренажерні зали та ін.  Регіональні пасажирські та вантажні перевезення здійснюються залізничним та автомобільним транспортом. Із загальною мережею автомобільних доріг України м. Овруч сполучений дорогами державного значення Вінниця-Житомир-Овруч-Мозир, Київ–Овруч-Словечне та місцевого підпорядкування. Місто має автобусне сполучення з Києвом, Житомиром, Вінницею, Коростенем, Рівним, Бердичевом, Трускавцем, Гомелем. Через Овруч проходить залізничні маршрути Санкт-Петербург – Одеса, Санкт-Петербург – Кишинів, Мінськ-Кишинів, Брест-Київ, Мінськ-Сімферополь, Мінськ-Варна. Овруч – перше прикордонне місто України у північно-західному напрямку. На під’їзді до нього діє митний пост “Овруч”. Галузева структура промисловості представлена слідуючими основними галузями: – харчова (молочно-консервний комбінат, хлібозавод); деревообробна та інші. Промислові підприємства міста експортують продукцію в країни ближнього та далекого зарубіжжя. Пиловник сосновий та дубовий поставляє в Угорщину, Австрію, Німеччину, Францію, Туреччину, Грецію, Італію, Польщу, Словакію ДП “Овруцький лісгосп”. Щебінь поставляє в Росію та Білорусь Овруцький щебеневий завод. Завод: ВАТ “Овруцький молочно-консервний комбінат”. Види продукції: згущене молоко, масло, сухе молоко, козеїн. Видатні земляки: В.Е. Графф – відомий лісівник, піонер степового лісорозведення; В.Г. Богомаз-Тан – творець граматики і книг для чукчів, евенків; М.А. Аронський – єврейський письменник; М.В. Белов – академік, один із засновників вітчизняної кристалографії; С.Т. Шмуйло – генерал-лейтенант, командир кавалерійського корпусу в роки Великої Вітчизняної війни; А.С. Малишко – поет; І.Н. Федоренко – президент національного Олімпійського комітету України; Антонюк В.Г. – генерал-майор, один з керівників Управління прикордонних військ України; С.Д. Литвинов – генерал-майор, академік, доктор філософії; О.І. Шинкар – керівник секретаріату Вищої ради юстиції України та інші. Овруч входить до числа тридцяти міст із сталим розвитком, є членом Асоціації міст України та громад.

---

---

---

ІСТОРІЯ СІЛ ОВРУЦЬКОЇ ОБ’ЄДНАНОЇ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ГРОМАДИ

---

Великочернігівський старостинський округ

         Велика Чернігівка – центр старостинського округу, до якого входять села: Богданівка, Мала Чернігівка, Камінь, Мамеч, Привар, Нивки.

Село розташоване за 10 км на схід від районного центру та залізничної станції Овруч.

Вперше згадується в описі Овруцького замку 1545 року, як маєток шляхтичів Дидовичів-Трипольських (було у їх власності до кінця ХVІІІст.).

1692 року 22 серпня, як скарга дворянина Остафія Дєдовича-Трипольського на дворян Кончакіських. 1696 року – власність хорунжого Житомирського підстарости Овруцького – Михайла Ставицького.

Церква дерев’яна в ім’я Різдва Пресвятої Богородиці, побудована в 1784 році.

У ХІХ ст. село розділено на дві частини і належало поміщиці Октавії Стройновській, а з 1845 року – Юліану та Марії Отмарштейнам; друга частина – Антону Терлецькому та Емілії Ейсмонт.

У 1783 році – 364 жителі, 45 дворів; 1899 – 595 жителів, 106 дворів, 1911 – 699 жителів і 128 дворів.

Однокласне земське училище відкрито в 1905 році (1913 рік – 45 учнів, 2 вчителі).

Родовід Нестерчуків започаткував у В.Чернігівці молодий кріпак Олексій, якого привезла пані Ейсмонт.

Після реформи 1861 року 15 % поміщицької землі було виділено для селян за викуп: заплатити 134 крб. за користування наділами та оброку грошима – 279 крб.

Революційні події ХХ ст. – 1905, 1917 років різко змінили звичне життя села. В листопаді 1918 року утворено ревком, 1920 – комнезам, 1927 – ТСОЗ (товариство спільної обробки землі), 1929 – колгосп «Червоний партизан». Усуспільнювали коней, фураж, сільськогосподарський реманент. Встановили межі колгоспного поля – 270 га. Створили насінний фонд, готуючись до сівби 1930 року. Посіяли зернові, картоплю, льон. Восени 1930 року виникло ще одне колективне господарство «Червоний жовтень» – об’єднались 1931 р.

Під час сталінських репресій 1937 року одним з перших був заарештований голова виконкому сільради Іван Ничипорович Степанець.

Під час голодомору в селі Камінь померло 6 чоловік, в Богданівці – 14. Саме в 30-ті роки великочернігівська льонарка-стаханівка Марія Аврамівна Маковейчик вирощувала по 12 ц льононасіння та по 10 ц льоноволокна з гектара. Перед війною в селі проживало 1014 жителів, 253 двори.

В середній школі навчалось 513 учнів, предмети викладали 22 вчителя.

464 жителі В.Чернігівки билися на фронтах Другої світової війни, 302 загинуло.

90 жителів села були насильно вивезені на робот у до Німеччини.

По війні господарство невдовзі перевищувало довоєнний рівень, а згодом об’єдналось з сусідніми артілями в один колгосп (1950 р.), який мав м’ясо-молочний напрямок з переважанням виробництва яловичини.

В 1956 році посаджено 10 га саду. Колгосп мав 6742 га землі, в тому числі 237 орної, 1332 голів ВРХ, 480 свиней, до 900 овець, пасіку на 15 сімей, птахоферму.

Працювала своя електростанція, побутові майстерні. Господарство було забезпечено технікою.

На початку 1970-х років (травень) відкрито Будинок культури на 400 місць, збудовано нове триповерхове приміщення школи на 640 місць. Працювала дільнична лікарня (2 лікарі, 12 чоловік середнього медперсоналу).

В 70-80-х роках великочернігівський колгосп був чи не найбільшим господарством району – 2500 га орної землі (всього земельних угідь до 5 тисяч га). Вирощували картоплю, льон, хміль, зернові, овочеві культури.

В 1972 році 981 житель, 296 дворів.

В кінці 80-х на початку 90-х років колгосп хазяйнує на 2440 га орної землі, утримує 3000 голів ВРХ. На полях і фермах працює 40 тракторів, 25 автомашин, два десятки комбайнів та інша техніка.

Працює дитсадок, колгоспна їдальня. Заасфальтовані дороги від автомагістралі до сіл Велика і Мала Чернігівки. Велося активне будівництво житла для колгоспників та індивідуальна забудова.

Гордість колгоспу – орденоносці – Дрозд Микола Йосипович (орден Трудового Червоного прапора);

Гоголь Марія Федорівна

Макарчук Марія Опанасівна

Тарасенко Любов Дмитрівна.

9 травня 1989 року урочисто відкрито обеліск на честь жителів сіл Великої і Малої Чернігівки, які загинули в роки війни.

З утвердженням самостійної держави України – почалися зміни і в житті села. Колгоспні землі були розпайовані. Власники паїв об’єдналися в СТОВ «Нива», діяло ПП «Чернігівське».

В 2008 році в село прийшов інвестор (Німеччина) – було створено ТОВ «Велике поле». Товариство мало в обробітку 2277 га орної землі. Займається вирощуванням зернових, сіє озимий ріпак.

2013 року засів провели насінням високих репродукцій, що дає гарантований врожай. 2014 р. – посівні площі господарства – 1500 га, на яких вирощують пшеницю, ріпак.

Відроджується галузь конярства.

ТОВ «Агро-Стандарт» утримує в Чернігівці 41 голову племінних коней української верхової породи.

В селі відроджено (з 1998 року) церкву в ім’я Великомученика Святого Георгія Побідоносця.

Діє амбулаторія загальної практики сімейної медицини.

Серед відомих земляків –

Марочко Василь Іванович – доктор історичних наук. Заслужений діяч науки і техніки України;

Мамецький (Подкопаєв) Володимир Григорович  (М.Чернігівка) – поет-пісняр

Династія педагогів Рвачових, яку започаткував Логвин Федорович Рвачов. В 20-х роках працював на Черкащині, особисто знав А.С.Макаренка. наприкінці 30-х став жертвою сталінських репресій. Майже чверть століття працював у Великочернігівській школі Михайло Логвинович Рвачов, а потім його справу продовжив син Віктор Михайлович Рвачов.

Село Богданівка – розташоване на правому березі річки Норинь, за 12 км на південний схід від районного центру та залізничної станції Овруч.

Дата заснування відноситься до ХУІІ ст., за переказами названо в честь Богдана Хмельницького.

У ХІХ ст. належало поміщикам Єлізаветі Потоцькій, Октавії Головінській, Ізидору Стройновському (з 1845 р.), Антону і Терезі Моравським (з 1854 р.), Богдану Дзердзієвському.

Маєток займав площу понад 3 тис. десятин. До його складу входили с. М.Чернігівка та Слобода Мамеч.

Діяли водяний та вітряний млини, чотири корчми. У поміщика Дзердзієвського був винокуренний завод (з 1909 р.), який давав 10 тис. золотих карбованців у рік.

1899 рік – 417 жителів, 80 дворів, 1911 рік – 571 житель, 129 дворів.

Однокласне сільське училище відкрито у 1909 році – навчалось 48 хлопчиків і 2 дівчинки. Перша вчителька – Олександра Яківна Чегринцова (Сирота).

У довоєнні роки в селі діяли: сільгоспартіль, одна з перших в районі «Праця бідноти» (1924р.), машинно-тракторне товариство.

У 1926 році – 792 жителі, 169 дворів.

До 1923 року село в складі Гладковицької волості овруцького повіту.

В 30-ті роки Богданівка славилась в районі масовим розвитком фізкультури і спорту. Сільський колектив спортсменів очолював Юхим Федорович Найда. Богданівські спортсмени вважалися одними з кращих – вони представляли Овруччину на обласних і республіканських змаганнях..

За роки німецької окупації колгоспне господарство було зруйновано, біля сотні жителів вивезені на примусові роботи до Німеччини.

В післявоєнний час були відбудовані зруйновані будівлі, оновлено машинно-тракторний парк, збільшилось поголів’я худоби.

Від 11.08.1954 року село Богданівка у складі В.Чернігівської сільської ради.

В 1959 році колгосп Богданівки «Більшовик» об’єднався в єдине господарство з колгоспом села В.Чернігівка.

В 70-ті роки ХХ ст. в селі працювала восьмирічна школа, клуб, медпункт, бібліотека.

За успіхи в розвитку сільського господарства 25 жителів села нагороджено орденами і медалями: доярка Ольга Нестерчук – орден «Знак Пошани», шофер Микола Бондарчук – орден Трудової Слави ІІІ ст.

Господарство вирощувало зернові, льон, картоплю. 1988 – почалось будівництво нового клубу, старе приміщення перероблено під ФАП.

Близько півстоліття пропрацювала в Богданівський школі Чегринцова Олександра Яківна – відмінник УРСР (орден Леніна 1951 р.)

Камінь – село розтатоване на 8 км. шосе Овруч-Народичі.

В кінці ХУІІІ ст. землевласник – поміщик Василь Мищаницький.

До 1923 року в складі Гладковицької волості Овруцького повіту.

На початку 70-тих років ХХ ст. – 262 жителі, 81 двір.

Мала Чернігівка – вперше згадується в акті від 1694 року під назвою «Черниговы». Відома з ХУІІІ ст. у складі Богданівського маєтку.

Мамеч – село розташоване за 12 км. На схід від Овруча та за 3 км. Від траси Овруч-Київ.

Слобода-Мамеч – поселення старовірів на течії річки Мамеч. Відоме з першої половини ХІХ ст.

До 1923 р. в складі Гладковицької волості Овруцького повіту.

1930 р. – організовано артіль «Червоний оратай».

В 70-х роках ХХ ст. працювала школа, клуб.

1972 рік – населення 337 жителів, дворів 88.

Привар – село розташоване за 18 км. на схід від Овруча по трасі Овруч-Київ.

Засноване у ХІХ ст. під назвою Бровар (Бровар-пивовар).

До 1923 року в складі Христинівської волості Овруцького повіту.

До 1961 р. – хутір. 1926-1946 рр. – Новий Привар.

1923 – Будолюбівська сільська рада.

02.09.1954 р. – В.Чернігівська сільська рада.

12.08.1974 р. – Журбівська сільська рада.

14.11.1991 р. – Переїздівська сільська рада.

1972 рік – проживало 205 чоловік , 59 дворів, була школа, медпункт.

1980 рік – комплексна бригада В.Чернігівського колгоспу. В бригаді 45 колгоспників, 180 га орної землі, 150 га – сіножатей, 120 га – випасів.

Нивки – до 1923 року в складі Христинівської волості Овруцького повіту.

12.01.1924 р. – входило в Народицький район.

На 04.12.1954 року – станція «Нивки» Будолюбівської сільської ради Овруцького району.

16.09.1960 – підпорядковувалось Журбівській сільській раді.

14.11.1991 р. – Переїздівська сільська рада.

---

Зарічанський старостинський округ

           Село Заріччя знаходиться на правому березі річки Норинь за 1 км на південь від міської мережі Овруча та за 3 км на південь від залізничної станції Овруч.

Сучасне Заріччя (до 07.06.1946 р. називалось Шваби) утворене в результаті об’єднання трьох населених пунктів: Шваби, село Кам’янське або Шваби Другі (відоме з 1750 р.) та хутір Залужжя (Шваби-Залужжя), заснований у ХІХ ст.

Ці села 27 лютого 1961 року злилися в село Заріччя (Шваби Другі перейменовано на Кам’янське 7 червня 1946 року).

Назва «Заріччя» – земля «за річкою».

Прізвище «Шваби» найпоширеніше в селі і походить від засновників села – шляхетського роду Швабів (Швабовичів). Шляхта Шваби фіксується на Овруччині з 1551 року, коли королем Сигизмундом Августом була пожалувана на вічне володіння земля «пустовська» «Берцовщизна» (Борсовщизна), яка знаходилась неподалік Овруча.

В 1590 та 1595 роках шляхтичі Шваби на цю землю отримали підтверджувальні грамоти.

Предки Швабів ймовірно вихідці з Герцогства Швабії і походять з германського племені СВЕВИ.

За археологічними дослідженнями люди цю місцевість заселили значно раніше – на території села знайдено стоянку первісної людини та майстерню кам’яного віку доби палеоліту, поселення доби бронзи та давньоруське поселення ІХ-Х століття.

В 1900 році – навколо села налічувалось 30 курганів.

Земельні угіддя на території теперішнього Заріччя належали поміщиці Радзієвській, яка жила у Годотемлі (сучасна Коренівка). Панським управителем за спогадами старожилів був Деменьйон (Даміан) Косинський (1820-1850 рр.). Від нього пішло прізвище Косинські. Дочка Радзієвської Лодзя вийшла заміж за шляхтича Шваба (Швабовича) і отримала в придане 800-900 десятин землі на правому березі річки Норин.

Поселення було передмістям Овруча – як селище ремісничого люду. Тут жили кушніри, шевці, кравці, бондарі. Жителі також займалися сільським господарством.

В 1910 році відкривається трирічна платна школа.

До 1923 року – в складі Великофоснянської волості. В 1929 році утворюється Швабівська сільська рада, відкривається сільський клуб та хата-читальня.

1928 рік – в найманій хаті організовується початкова школа, де навчалося до сотні дітей вдень, а вечорами працювала школа ліквідації неписьменності для дорослих. Першими вчителями були Петровська  (завідувала школою) та Розпутняк Аліна Іванівна. 1.09.1932 року відкрито нове приміщення школи, в 1937 році – школа стає семирічною, в 1960 –  восьмирічною, згодом – дев’ятирічною.

Для потреб будівництва в 1928 році починається розробка глиняного кар’єру, будуються печі для виготовлення цегли.

Взимку 1929 року з початком колективізації 12 бідняцьких господарств Швабів об’єднались в артіль «За культурну революцію».

Того ж року на приміських землях організовано колгосп, до якого увійшли до 80 працездатних жителів Овруча єврейської національності «Червоний інтенсивник» або «Евкоп» (голова Григорій Шехтман). На власні кошти (грошовий пай) придбано сільськогосподарський інвентар, живе тягло, насіння.

Першу сівбу проведено весною 1930 року. Вирощували зернові та кормові культури, овочі, фрукти.

1932 року створено колгосп ім. Червоної армії у Швабах Других (голова Денис Андрійович Шваб).

Колективізація в селах завершилась у 1934 році. Саме на цей час припадає страшний голодомор, що охопив Україну та початок масових репресій проти тих, хто не змирився з розкуркуленням, добровільно не вступив до колгоспу та публічно виказував невдоволення політикою нової влади.

12 жителів села померли від голоду – всі вони носили прізвище Шваб крім одного – Антона Духновського.

Вже осінню 1932 року продзагони почали забирати в людей снопи немолоченого хліба. Розкривали солом’яні стріхи на хатах, солому вивозили.

З початком весни 1933 року прийшов до людей справжній голод.

Невдовзі в колгоспі організували так званого «котла» – для всіх працюючих варили та видавали гарячу страву. Це багатьом допомогло врятуватися від смерті.

В селі була організована «комісія», люди їздили по хатах, забирали на підводи мертві тіла та закопували разом в могилу. Траплялося, що серед мертвих були ще й живі.

Першими жертвами сталінських репресій за доносами односельчан стали Кульчицький Б. А., Шваб Т.Я., Шваб О.Ф.. Вони були звинувачені в контрреволюційній агітації та засуджені до різних строків покарання.

Лукашевич Федір Ілліч (одноосібник) заарештований 24 жовтня 1937 року та ув’язнений на 10 років.

До вищої міри покарання – розстрілу засуджені Шваб Іван Михайлович та Рушелюк Йосип Мойсейович. Вони звинувачувались в причетності до контрреволюційної повстанської української націоналістичної організації. Засуджені 17.04.1938 року і вже 28.04.1938 року вирок приведено у виконання.

Через декілька років відносно спокійного життя цей куточок Полісся, як і всю Україну чекало нове страшне випробування 22 серпня 1941 року Овруччина була окупована німецько-фашистськими військами. Ще за місяць до вступу німців до Овруча Олексій Іванович Шваб, Антон Григорович Невмержицький, Григорій Йосипович Євсєєв увійшли до створеної розвід групи 5-ї армії генерала М.І.Потапова (розвід група «22»). Ці люди були залишені в тилу ворога для підпільної діяльності і згодом стали членами антифашистської організації Володимира Редчиця. Олексій Іванович Шваб очолив штаб підпільної групи. Виданий зрадником і розстріляний восени 1942 року разом з сім’єю – чотирирічним сином і вагітною дружиною.

На фронтах Другої Світової війни хоробро билися 300 жителів села, 126 загинули смертю хоробрих.

В 1975 році в центрі села біля Будинку культури відкрито пам’ятник воїнам-землякам.

З початком мирного життя село Шваби перейменовано в Заріччя 7 червня 1946 року, утворюється Зарічанська сільська рада, до якої входять села Заріччя, Залужжя, Кам’янське.

1955 року колгоспи, що діяли на приміських землях: «За культурну революцію», «Імені Червоної армії» та «Червоний інтенсивник» об’єдналися в одне господарство – сільгоспартіль ім. Я.Свердлова.

З 1961 по 1973 рр. – у складі Підрудянського колгоспу, 1974-1976рр. – колгосп ім.. Я.Свердлова, з 1977-1990 року приєднано до господарства «Нове життя» (Шоломки). Це було пов’язано зі змінами в адміністративно-територіальному устрою Овруцького району.

Зарічанська сільська рада утворена 07.06.1946 року (1923 р. – Швабівська), 1959 році розформовується і села Заріччя та Острів входять до складу Підрудянської сільської ради (1959-1977 рр.), 1977-1990 рр. с. Заріччя підпорядковано Шоломківській сільській раді, село Острів – В.Фоснянській.

Рішенням Житомирської обласної ради від 18 червня 1990 року утворено Зарічанську сільську раду з центром у селі Заріччя та підпорядкуванням їй села Острів В.Фосьнянської сільської ради.

В 1992 році Зарічанська сільська рада одна з наймолодших адміністративно-територіальних одиниць в Овруцькому районі.

Керівник РАПО Юрій Олександрович Старовойт очолює ініціативну групу по передачі з колгоспу села Шоломок майна бригади та передачі з В.Фосні острівської бригади. 1990 року утворюється КСП «Зоря», яке згодом стає селянсько-фермерським господарством (СФГ) «Зоря».

1992 року власна будівельна бригада (очолив інженер-будівельник М.О.Мошковський) зводить адмінбудинок, ремонтну майстерню, авто гаражі, столярний цех. Реконструйовано, вкрито асфальтом, висипано щебенем 7 км доріг на вулицях обох сіл.

З 2002 р. по 2013 рік господарство очолює Віктор Володимирович Непомнющий. Від 2013 р. – директор СФГ «Зоря» Сергій Володимирович Овсійчук. 2009 – 98 працюючих людей, 20 одиниць техніки машинно-тракторного парку, 67 коней, 1224 голів ВРХ.

В обробітку 1253 га землі, в томі числі 966, 2 га орної.

Вирощують ярі зернові (яра пшениця, ячмінь) та зернобобові культури, ріпак, кукурудза (на силос).

В Заріччі та в Острові відкрито пункти штучного запліднення, створено умови для породнього покращення стада.

2014 рік – у господарстві дві форми – в Заріччі та Острові.

Більше 20-ти років працює завідуючою острівською фермою Ольга Невмержицька.

2016 року в Заріччі створено нове фермерське господарство – ФГ «Невмержицького» (Віталій Невмержицький).

Наприкінці 1997 року Овручсільбуд приступає до спорудження двоповерхового приміщення нової школи (площа території бл. 4 га). 1999 р. – виріс перший поверх школи (на той час в Заріччі було 160 дітей, в Острові – 52)

Будівництво продовжувалося до 2007 року, повідомленням від 30.06.2015 р. діяльність Зарічанської загальноосвітньої школи припинилась.

Не одне покоління юних зарічанці повчали педагоги місцевої школи, нагороджені за свою працю медаллю «Відмінник освіти» – Лисюк Галина Андріївна, Шваб Віра Данилівна, Чепурна Ніна Вікторівна, Андрійчук Віра Андріївна.

Юні жителі села відвідують дитячий садок «Теремок». В 2013 році тут відкрито нову групу.

2014 року вирішено проблему водопостачання дошкільного закладу, введено в експлуатацію нову артезіанську свердловину.

Молодь села активно займається спортом – футбольна команда «Заріччя» (капітан Сергій Шваб) в 2013 році виборола перше місце в районі серед команд першої ліги.

26 жовтня 2012 року відбулось урочисте освячення Свято-Михайлівської церкви (церкву відкрито в приміщенні колишньої колгоспної їдальні).

Для надання первинної медико-санітарної допомоги в Заріччі діє ФАП. Майже 35 років (з часу відкриття в 1957 і до 1992 р.) тут працював Максим Павлович Рибаченко. Сам родом з Білорусії, він переїхав на батьківщину дружини.

Роками незмінно покращується благоустрій села. Росте його соціально-економічний розвиток. В 2004 році Зарічанська сільська рада займає 3-тє місце в Житомирській області в конкурсі серед кращих сільських і селищних рад (санітарний стан та благоустрій, на той час голова сільської ради – Никончук Надія Миколаївна).

2015 р. – капітально відремонтовано 42 вулиці в двох поселеннях, огороджено кладовище, закуплено меблі для дитячого садочка, реконструйовано водоймище по вулиці Хуторянській. Оновлено матеріальну базу сільського Будинку культури, зроблено ремонт.

Чверть віку при Зарічанському БК діяв хор-ланка (створений 1962 року), ініціатором створення якого була Ніна Іванівна Шваб (на той час директор Будинку культури). Наприкінці 80-х хор – учасник обласного фольклорного огляду та обласної радіопередачі «З чистих джерел».

Острів

Село Острів засноване в другій половині ХІХ століття як колонія. У 1911 році налічувало 189 жителів та 36 дворів. Назва пішла від сухої місцевості з усіх боків оточеної водою, де росли столітні дуби.

Найпоширеніші прізвища – Сергійчук, Кушнерчук (від «кушнір» – людина яка вичиняє овечі шкури). Це заняття було одним із найпоширеніших ремесел в Україні в епоху, коли баранячий кожух був звичайним одягом селянина.

Отже, це було поселення ремісничого люду біля Овруча. У ХУІІІ ст. село приписане до приходу церкви Преображення Господнього (Овруч, Замкова Гора).

Село пережило революційні події 1917-1921 рр., голодомор 1932-1933 рр., жахіття Другої Світової війни. 40 жителів села не повернулися додому з фронту.

За адміністративно-територіальним поділом село Острів в різні роки підпорядковувалось Підрудянській сільській раді (1923, 1944), Острівське (1941), В.Фоснянській сільській раді (17.01.1977).

З 1990 року у складі Зарічанської сільської ради (18.06.1990). Тоді ж стає острівською бригадою КСП «Зоря» (діє ферма).

1958 рік – будується нове приміщення початкової школи на 6 кімнат. На початку 60-х років створено хор-ланку села Острів, відомого своєю творчістю не тільки в районі але й за його межами. Ініціатор та організатор самобутнього колективу була завідуюча острівським сільським клубом Генрієта Валентинівна Юрчак. Керівник хору – передова льонарка, перша стахановка, орденоносець Ольга Опанасівна Сидорчук.

Острівська хор-ланка – дипломант першого ступеня Всесоюзного журі, другого ступеня республіканського оргкомітету, лауреат районних і обласних конкурсів.

Перше місце в області на конкурсі фольклорно-етнографічних колективів. Серед кращих на республіканському радіоконкурсі  «Золоті ключі» (3-тє місце) 1981 р., неодноразовий учасник телепередач «Сонячні кларнети», «Перлини душі народної».

Репертуар хору різноманітний за жанром: веснянки, колядки, щедрівки, петрівки, обжинкові, весільні, старовинні пісні рідного Полісся.

Видатні земляки:

Шваб Михайло Дмитрович – Заслужений працівник сільського господарства України (2012);

Рябченко Іван Федорович – генерал-майор (1979), 80-ті роки – радник Президента Анголи;

Копишинський Юрій Олександрович – (мати Галина Захарівна з роду Швабів) – отаман січових козаків з острова Хортиця. Учасник фольклорно-етнографічного комплексу «Кінний театр «Запорозькі козаки»;

Шваб Валерій Володимирович – Почесний громадянин міста Овруча, Овруцький міський голова 1982-1988 рр. та 1998-2015 рр., кращий міський голова (2003), нагороджений орденом «Честь. Пошана. Пам’ять»

Острів

Юрчак Володимир Пилипович – Заслужений лікар України, кандидат медичних наук.

Комар Христина Павлівна – передова льонарка (орден Леніна 1958, 1966);

Бойко Володимир Семенович – відомий шахтар (орден «Шахтарської слави» ІІ ст.)

---

Черепинський старостинський округ

Черепин

Вперше згадується під 1719 р. як Черепков – власність Симана Павши. Потім як таке, що перейшло до Юрія-Олександра Збіковського. Церква Святого Архистратига Михаїла відома з 1814 р., дерев’яна, одно купольна, споруджена. Очевидно, на місці більш старого храму (18 ст. за кошти поміщика Вікентія Тржецяка) у 1901 р. та Іоанна Кронштадського. До наших днів храм, на жаль не зберігся.

Заськи

До 1923 року у складі Покалівської волості Овруцького повіту.

Найменування села пояснюється як місце, де в старі часи «робили засіки»  – лісові завали на підступах до Овруча. Найпоширеніші шляхетні прізвища – Засимович та Чичирки. Засимовичем вважають засновниками поселення (Брицун).

Черепинки

До 1946р. – Черепки – в ровах кряжу біля села знаходили уламки посуду древніх поселень так звані «черепки, черепинки», або біля села існували поклади гончарної глини – від того – гончарне виробництво.

Коренівка

Під назвою «Куренівка» (від курінь, полк) виникло в роки визвольної війни 1648-1654 рр., пізніше носило назву Годотель.

Коренівка – стара назва «Годотемль» (Годотель). У XIX ст.. належало священику Даниїлу Бахтоловському. Церква апостола Андрія Первозваного, збудована у 1857 р. 1911рік – 302 жителі, 62 двори.

Стара назва походить від «угодія» – місця, які годяться для поселення.

Лукішки.

Відоме з 19 століття. До 1923 р. – Гладковиська волость. 1923 р. – у складі Підрудняняської сільської ради. 1924 р. – Швабівської сільської ради, 1946 р. – Зарічанської сільської ради, з 1954 р. – село Черепинської сільської ради.

В древні часи пристань в затоці Нориня для човнів.

Про це свідчить назва урочища «Пристань» та легенда про перевізника Латаша, що тут жив.

На благоустрій Черепинського старостинського округу було виділено 187185,50 грн., а саме: навантаження, підгортання, вивезення сміття в с.Лукішки (1311, 89 грн), зрізання дикорослих кущів (1715,68), вивезення грунту (8890, 8), придбано бензопилу (8000,00 грн), мотокосу (5000,00 грн). Здійснено капітальний ремонт вуличного освітлення в с.Заськи (77019, 00 грн). На водопровід в старостинському окрузі було витрачено (27658,11грн) поточний ремонт водогінної мережі в с. Коренівка (11066,00 грн), с.Черепин (4125,00грн), с.Черепинки (12467, 11 грн.).

За активну громадську позицію, патріотизм, вагомий внесок у розвиток інфраструктури с.Черепин та з нагоди Дня села Грамотами  Овруцької міської ради нагороджено: Комар А.М. – виконуючий директора ТОВ «Бальзак», Ковердун С.А. – депутат обласної ради, Скред О.В. – депутат міської ради.

---

Раківщинський старостинський округ

Село Раківщина – розташоване на відстані 12 км на схід від Овруча, на лівому березі річки Норинь.

Вперше згадується в судових актах від 16 червня 1683 року, де дворянина Матвія Артюховича Мошковського, звинуваченого в численних крадіжках, було засуджено до смертної кари та в акті від 13 березня 1692 р., де йшлося про напад бояр Мошківських разом з козаками з полку Василя Некрицького на солдат панцирної хоругви, що проходила через Раківщину.

Історія села є набагато давнішою, про що свідчать розкопки курганів та легенди, що розповідають про часи татаро-монгольської навали.

За 6 км від Раківщини біля урочища «Кучебин» колись протікала річка, названа після Великої битви «Топилівкою». Тут було потоплено численне татарське військо.

За народними переказами назва поселення походить від великої кількості раків, що водились в річках Норинь та Хвосенка, які протікали на півночі села.

Навесні та під час дощів, коли зі Словечансько-Овруцького кряжу прибувала вода, річки розливалися. Найбільша повінь зафіксована у 1896 році, коли річки вийшли з берегів і вода затопила оселі. Після цього за державні кошти (1909-1910) було насипано земляний вал висотою 1,5 м між Раківщиною і Каменем, а на річках зведені дерев’яні мости.

На південь від села було декілька хуторів: Миколайчуків, Капоресів, Гришків хутір та Никонів хутір.

Відомими землевласниками в Раківщині були поміщики Соболевські й Петровські. До цього всією землею володів польський поміщик Симон Рапштинський, який видав своїх дочок заміж за дворян Генріха Соболевського та Петровського.

Соболевському крім землі належав горілчаний завод та млин.

Давня Святовасилівська церква в Раківщині згадується ще в 1772 році (згоріла 22 лютого 1860 р.). В 1870 р. на кам’яному фундаменті відбудована дерев’яна церква Святого Василя. Під час колективізації її розібрали, а матеріал використали для будівництва клубу.

Станом на 1859 рік село складалося із 40 дворів.

В кінці ХІХ ст. власником найкращих земельних угідь став родич Петровських – дворянин лікар Вишневський. Під час Першої Світової війни він був начальником Київських шпиталів. Чудодійна «Мазь Вишневського» вважається його винаходом.         За півтора року до революції 1917 він продав маєток овруцькому єврею Шегусу, а сам виїхав за кордон.

На початку ХХ століття в селі було чотири вітряні млини, які належали Спиридону Байлюку, братам Оверку і Лазарю Базильчукам, Ничипору Миколайчуку. У 1902 році з’явився паровий млин, хазяїном якого був Овсій Железняк.

Славилась Раківщина своїми умільцями з кравецької, ковальської справи. Звідси й найпоширеніші в селі прізвища – Мельники, Кравчуки, Ковалі. Від збанкрутілого поміщика Соболя, який продав свою землю селянам Марчукам, пішло прізвище Соболь.

23 листопада 1898 року в селі за рішенням Київського учбового округу відкрили однокласне училище. Першим вчителем був Тимофій Нестерчук, який навчав 16 учнів із семи навколишніх сіл.

В 1912 році в школі нараховувалось 114 хлопчиків та 12 дівчаток, було відкрито бібліотеку. 1918 р. створюється початкова трудова школа. Але навчання в ній розпочнеться тільки в листопада 1920 року після закінчення громадянської війни.

Революційні події 1917 року вихором увірвалися в тихе життя поліського села і розділили односельчан на два ворожих табори, змусили взятися до зброї. Одна частина пішла за радянською владою, інші селяни не визнали диктатури більшовиків.

В роки громадянської війни в селі діяв більшовицький загін, яким командував Яків Федоренко та загін повстанців на чолі з сином місцевого священика Сергієм Ящинським та унтер-офіцером Денисом Балюком. Воювали місцеві селяни за державну самостійність в загонах Симона Петлюри. На початку 20-х років у Раківщині бували червоний командир Григорій Котовський та один із ідеологів українського націоналізму, перший голова ОУН Євген Коновалець.

Вже на початку 1924 року в Раківщині була створена сільгоспартіль «Серп і молот», до якої увійшло 6 бідняцьких сімей. На базі артілі в 1929 році організовано колгосп «Червоний хлібороб» (голова Микола Омелянович Старовойт).

Голодомор прийшов у село за так званої соціальної колективізації вже в 1931 році. Перша жертва – розкуркулений Бартлом Кравчук. Рятували річки та болота, що оточували село. В них ловили рибу. Весною їли лободу, щавель, молоде листя з дерев – так виживали. Восени 1932 сутужно було з хлібом для людей і з кормами для громадської худоби. За невиконання планових показників весь склад першого правління колгоспу «Червоний хлібороб» було заарештовано, людей (5 чоловік) засуджено до позбавлення волі від 5 до 10 років.

Вже з 1933 року раківщинці почали масово вступати до колгоспу, з’явились перші трактори. Однією з перших в районі тут створена жіноча тракторна бригада. Вирощували пшеницю, просо, картоплю, льон. Далеко за межами району була знана ланкова-льонарка Уляна Кравчук.

Під час тимчасової німецько-фашистської окупації в селі діяла група опору (організатори Денис Петрович Соболь, Аркадій Михайлович Білоцький, Максим Іванович Злотник), яка встановила в другій половині 1942 року зв’язок з партизанами з’єднання С.Ф.Маликова.

879 жителів села воювали з ворогом на фронтах та в партизанських загонах, 402 загинули смертю хоробрих. 19 листопада 1943 року жителі Раківщини повернулися до мирного життя, почали відновлювати зруйноване ворогом господарство.

В 50-ті роки раківщинський колгосп «Шлях до комунізму» має 4137 га орної землі, 900 га лісу та 18 га садів. Він спеціалізується у вирощуванні картоплі, м’яса, молочному тваринництва. З 1953-1971 рр. голова колгоспу – Дімент Григорій Григорович.

В 1965 році проходить об’єднання господарств з гуницьким колгоспом ім. Паризької комуни».

В 70-ті роки має 4868 га земельних угідь, в т.ч. 1667 га лісу. Провідними сільськогосподарськими культурами були жито, пшениця, льон, та картопля. Колгосп мав 8 виробничих бригад, млин та пилораму.

Багатьох колгоспників за сумлінну працю було відзначено урядовими нагородами: орденом Трудового Червоного Прапора нагороджено тваринника П.М.Шендерчука, доярку З.С.Лисинчук, ланкову Стоцьку Л.З., механізатори А.Л.Федоренко, Л.І.Власенко, бригадир тракторної бригади П.К.Кравчук, ланкові М.С.Ковальчук та Н.А.Мороз.

Зростає добробут селян. В 1956 році зводиться Будинок культури, відкриваються дитячі ясла.

В 1964 році будується нове двоповерхове приміщення школи та будинок вчителя. Від 1929 року в Раківщинській школі працює Зорицька Лідія Миколаївна, яка в 1955 році отримує почесне звання «Заслужена вчителька УРСР».

На честь воїнів-односельчан, які не повернулися додому з фронтів Другої Світової війни встановлено та урочисто відкрито два пам’ятні знаки (9 травня 1977 р. та 7 травня 1989 року).

В 2006 році на фасаді Раківщинської ЗОШ була встановлена пам’ятна дошка Герою Радянського Союзу Стоцькому Феодосію Нестеровичу.

В березні 2016 р. було увічнено подвиг новітнього захисника-героя України Стоцького Миколи Вікторовича. Загинув в зоні АТО на Луганщині. Посмертно удостоєний ордену «За мужність» ІІІ ст.

Пишаються односельці своїми земляками Андрієм Кирсановим та Олександром Головачом, захисниками Донецького аеропорту.

Серед відомих людей, які народились тут є вчені, педагоги, письменники:

– Федоренко Євген Григорович – професор, доктор філософських наук;

– Федоренко Іван Ничипорович – заслужений працівник фізичної культури і спорту, 1997-2001 – голова Державного комітету України з фізичної культури і спорту;

– Лопатюк Іван Микитович – професор медицини;

– Яскажук Аврам Савич – кандидат педагогічних наук;

– Соболь Петро Іванович – кандидат історичних наук;

– Дрозд Яків Іванович – професор, доктор технічних наук;

– Єреміїв Михайло Михайлович – громадсько-політичний діяч, журналіст (Новосілки);

– Закусило Микола Іванович – український прозаїк, член національної Спілки письменників України (М.Мошки).

– Горностай Василь Прокопович – композитор, Заслужений діяч мистецтв України /В.Мошки/.

Спогади про своїх земляків в оповіданнях, документальних нарисах залишив директор Раківщинської школи Яскажук Володимир Іванович. Довгий час в місцевій газеті «Зоря» друкувались його статті з історії рідного села.

Істориком-краєзнавцем був Соболь Григорій Мусійович, який брав активну участь у створенні «Історії тміст і сіл України. Житомирська область. 1973».

На сьогоднішній день село Раківщина – центр Старостинського округу овруцької ОТГ. До складу округа входять села: Великі та Малі Мошки, Гуничі, Новосілки, Слобода Новоселецька. Виконує обов’язки старости Раківщинського Старостинського округу Мошківський Василь Михайлович (до цього близько 30 років був головою Раківщинської сільської ради).

СТОВ «Раківщинське» – структурний підрозділ сільгосппідприємства ТОВ «Райз-Полісся». Тут розміщена одна із м’ясотоварних ферм агрохолдінгу «UkrlandFarming», де утримують велику рогату худобу «Української м’ясної породи» та «Абардино-ангус».

---

Піщаницький старостинський округ

     Назва села Піщаниця  походить від глибоких пісків, залишених на лівому березі річки Жолонь льодовиком мільйони років тому. Історія ж нашого села тісно пов’язана із іншим селом нашого старостинського округу селом Клинець, де в 16-му столітті існував знаний чоловічий православний  монастир, що володів землями, на яких виникла потім Піщаниця. Землі цього монастиря в 17 ст. після його ліквідації були передані наказному козацькому гетьманові Максимільяну Булизі, а по його смерті – вдові – Олені Булизі (до заміжжя Трипольській. Нащадки Олени перепродували землі на північ від Клинця поміщикові Пусницькому, при якому, певно, і виникли в 1841 році перші поселення з волі нового пана, на правому березі тоді повноводної річки Жолоні.  Сусід Прусницького – розбійоного характеру пан Гриціан Соболевський, уже раніше захопив силою частину землі сусіда, а потім Прусницькі продали і іншу частину своїх земель панові Гриціану і Піщаниця перейшла до рук Соболевського,  який в свою чергу в 1859 році продав їх разом з селянами новому власникові – поміщикові Антону Залеському.

Відомо, що селяни Піщаниці належали до так званої категорії державних селян: кріпаками вони не були, а податки платили державі, але земля, якою вони користувались  все ж таки була панською і за користування нею селяни сплачували панові оброк. Земельна реформа 1861 року, в частині, що стосувалась особистої свободи, селян не зачепила, а от землю,я кою вони користувались. Треба було викупляти у пана Залеського.

У 1913 році в Піщаниці дворянами і землевласниками були тільки  Авдинська Єлизавета Іванівна, яка мала 82 десятини земля, Литвиненко Аркадій, Коркушко Аркадій Опанасович і Коркушко Климентій Павлович, які мали по 50 десятин землі кожний.

На той час Піщаниця вже була великим селом. У 1901 році в селі було збудовано винокурний завод, власником його був Авринський Микола Олександрович. Навколо заводу були розташовані паровий млин, молотарка, соломорізка, верстат для різки дров ( за тих часів це небувала техніка), воловня. Керував цим господарством інженер Барсученко аж до 1919 року, коли завод було спалено.

У буремні роки початку ХХ століття, коли в усьому повіті влада дуже часто змінювалася (понад 15 разів), село чинило опір будь-якій владі. Багатші жителі села проголосили своєрідну «Піщаницьку республіку». І лише після того як командир полку 44-ої щорсівської дивізії, який базувався в Овручі, підняв свій полк і, розташувавши батарею біля Черепина, обстріляв «республіку» і таким чином вона припинила своє існування.

Після цих подій селу прийшлося пережити ще багато чого: і встановлення радянської влади і колективізацію. Колективізація проходила дуже болісно. Поліщуки, які звикли до одноосібних хуторів, не хотіли з ними розлучатися, але вже на початок 1926 року членами сільськогого комітету незаможних селян були жителі восьми населених пунктів: Піщаниці, хуторів Перекоп, Кепура, Вобче, Млинища, Гриньков, Мачуленко, Мачульня.  Так було організовано першу артіль «Червоний оратай». В 1950 році колгоспи сіл Піщаниця, Поліське Павловичі, Мишковичі, Сочини та хуторів Тарасевичі та Мочульня було об’єднано в одне господарство, яке стало називатись колгоспом ім..Тельмана і очолюване Миколою Івановичем Жилою. Завдяки неабияким організаторським здібностям Миколи Івановича та глибокому знанню сільськогосподарського виробництва, господарство стало одним із найпотужніших в усій Україні. Миколі Івановичу Жилі присвоєно почесне звання «Заслужений працівник сільського господарства».

Село Піщаниця росло і міцніло. Щойно наставав більш-менш спокійний період , поліщуки з притаманною їм древлянською працьовитістю і оптимізмом будували, господарювали. Ростили дітей. Але будучи частинкою українського народу, вони сповна зазнавали всіх страждань, які випадали на долю Батьківщини. В 1932-1933 роках Піщаницю накрила своїм чорним крилом хмара голодомору, забравши з собою не одне життя, а згодом – у 1941 році, прийшла страшна біда – почалася Друга світова війна. Село пішаниця було окуповане нацистами вже у серпня 1941 року. Жителі села не один раз були на грані від загибелі, від спалення заживо в конюшні їх врятували партизани загону, очолюваного колишнім головою колгоспу Василем Доменовичем Мазуром. До речі, Василь Доменович після війни працював на посаді голови Овруцької міськради, а потім понад 20 років головою колгоспу, за що був нагороджений двічі орденом Леніна, Трудового Червоного прапора.

На фронтах Другої світової воювали понад 400 наших односельчан. І  сьогодні не можна не згадати ще про одного нашого земляка Григорія Сергійовича Тростенюка, доля якого склалася дуже незвично. Кавалер ордена Слави ІІ ступеня, незважаючи на втрату зору і кінцівок рук через поранення, він у повоєнні роки працював заступником голови колгоспу і вже за мирну працю був нагороджений орденом Леніна. Його життєвому подвигу присвячено книгу «Серце солдата» та кінокартина «Людина думає». Всього на полях війни полягло 116 односельчан, яким встановлено пам’ятник при в’їзді в село і жителі Піщаниці свято бережуть пам’ять про них.

Не оминула наше село ще одна біда – Афганістан. 9 січня 1988 року під Багром, охороняючи склад з боєприпасами, загинув наш земляк Сергій Базильчук. За героїзм нагороджено медаллю «За відвагу» та посмертно орденом Червоної зірки.

Наше село славиться своїми працьовитими людьми, багато хто з них удостоєний державних   нагород. Серед них:

• бригадир жолонської бригади колгоспу – Сидоренко М.В. – нагороджений орденом Леніна;
• бригадир тракторної бригади Левківський О.В. – орденом Леніна;
• доярка Тростенюк Галина Дмитрівна – орденом Жовтневої революції;
• свинарка Поліщук Г.А. – орденом Дружби народів;
• свинарка Шевчук Г.К. – орденом Дружби народів;
• тракторист-комбайнер Демидчук Т.Д. – орденом Дружби народів та багато інших…

Село пишається своїми земляками:

• Миколою Михайловичем Перовим – який від секретаря сільської ради виріс до відповідального працівника ВерховноїРади;
• Ганною Павлівною Чміль (Коркушко) – колишнім заступником міністра культури;
• Дмитром Григоровичем Тростенюком – кандидатом економічних наук та іншими.

           Цікаву історію мають і інші села нашого старостинського округу. Зокрема село Поліське. Стара назва цього села – Жолонь. Одна із версій щодо походження назви цього села  така: втому місці, де розташоване село колись була дуже красива долина – така, як «жолоб». Також там протікала річка, теж ніби у жолобку. І тому це місце і річку перші поселенці почали називати «Жолонь».

За другою версією – назва села пішла від переселенців з Литви. Адже овруцька земля була приєднана до Великого князівства литовського (ХІУст). В цей час багато переселенців з Литви засновували свої поселення в нашому краї. «жолонь» – від слова «Жоле» – трава, а місце де було засноване це села надзвичайно красиве, там росла висока зелена трава.

Звичайно, про кожне із сіл можна розповісти багато. Наприклад, село Клинець найстарше село нашого страростинського округу. Відоме  ще з 17 століття як власність Корецького жіночого монастиря. Село знаходилось на клину землі між невеликими річечками, притоками Нориня. Знахідки Клинецької стоянки пізнього палеоліту налічують 40-15 тис. років. В 1895 р. – відкрита церковно-приходська школа. В селі є церква Воздвиженська (1769 р.), яка була зруйнована у 50-ті роки ХХ століття і відновлена  наприкінці ХХ століття.

---

Покалівський Старостинський округ

Покалів

Вперше згадується під 1734 р. як маєтність Степана Камінського. Але, судячи з рельєфу місцевості, зручності місця та знахідок з археологічних розкопок, село виникло набагато раніше. Перший храм у селі був, очевидно, збудований не пізніше 1777 р., хоча новітній виріс тільки у 1871 р. З 1873 р. діяло однокласне народне училище. На виїзді із села в напрямку с. Нагоряни, праворуч від шосе є екзотична Свято-Матвіївська криниця, 2017 р. – відкрито пам’ятник репресованим землякам (112 прізвищ).

Коптівщина

Вперше згадується від 1545 р. як маєтність землянина Тимка Посеговського. У 1569 р. згадується як маєтність Хведора Хомяка. Як маєтність Станіслава Коритка під назвою Копціовщина згадується у 1668  р. Дерев’яна Троїцька церква, споруджена на кошти поміщиці Ізабели Трипольської у 1762 р. (за радянських часів знищена). У 19 ст. діяли винокурний завод та вітряк.

Дівошин

Засноване на початку 19 ст. як рудня. Належало до маєтку Гаєвичі поміщиків Мрочко.

Барвінкове

(Старі назви Кур’яни, Журавлинка – перейменоване 5.08.1965 р.). Відоме з 18 століття як село Клинецької волості. З початку 19 ст. – казенний маєток.

Скребеличі

Засноване у 18 столітті. Назва пішла можливо від імені «Скребел» (відоме поховання Ганни Скребелівни). 1967 року побудована восьмирічна школа, закрита у 1998 р.

Полохачів

Давнє поселення на шляху з Овруча до Словечного, де, можливо, ховалися розбійники, які грабували транспорт і путників (полох, полохати – переляк, лякати) або від городнього полохати для відлякування птахів.

Гаєвичі (Геєвичі)

Відоме з кінця 18 ст. як власність Овруцького земського писаря Яна-Непомуцена Стецького.

На благоустрій старостинського округу було виділено 74898, 48 грн.  придбано бензопилу (8300, 00 грн), здійснено поточний ремонт водогінної мережі в с.Коптівщина (3126, 00грн), за використання електроенергії витрачено 50591, 48 грн.

---

Хлуплянський старостинський округ

          В центрі Словечансько-Овруцького кряжу за 20 км від м. Овруча розташоване одне з найстаріших сіл Полісся – Хлупляни.

Точного тлумачення назви села ми не знаємо. Назва села Хлупляни (Хлопляни, Хлопяни, Хлупяни) походить від часів польської доби – від слова «хлоп» – людина панська, незаможна, бідна, безправна. Але існує і інша версія – наймення «Хлуп» – похідне від «халупка», маленька тісна хатка. Або ж від слів «хлупень», «охлупень» – товста деревина, тесана коритом, якою колись в давнину наші предки поліщуки прикривали зверху дах хатинки .

Як повідомляє археологічна карта Волинської губернії В. Б.Антоновича, в Хлуплянах було 12 курганів в двох групах, 1888 року один був розкопаний археологом Ставровським; знайдено кістяк людини в положенні головою на захід. З окремих знахідок відома полірована булава з червоного шиферу. А також скарб в 2 фунти вагою, що складався з польських, римських, шведських грошей XVII ст. Поблизу села Стугівщина також відомо 12 курганів, а також відомий скарб з 1019 мідних монет.

За данними археолога Томашевського А. П., люди заселили цю місцевість ще за часів палеоліту. А за данними археологічних Досліджень, що були проведені в 1996-1997 рр, біля села було виявлено селище давньоруської доби. А також три курганні могильники під селом, та майстерню з виготовлення пірофілітових прясел в урочищі «Ровки» камені, що були виявлені будівельниками при будівництві будинку культури свідчать про XV століття.

Під час роботи Овруцької експедиції інституту археології НАНУ в 2003 році археологами було зафіксовано та законсервовано залишки давньої стели пірофілітового сланцю знайденого в самому селі Хлупляни. А також виявлено невідомий раніше давньоруський курганний могильник на краю кладовищ сіл Хлупляни та Оленичі. На урочищі «Василишине» знайдено цікаві знахідки періоду середньовіччя.

Перші письмові згадки про село Хлупляни відносяться до 30 липня 1699 року в скарзі місцевого священника Якова Никифоровича на Івана Храналовича-Мінора і його товаришів-жовнірів у тому, що вони розламали замок на церковних дверях і пограбували речі, віддані прихожанами для зберігання в церкві, як місці найбільш безпечному. Вдруге Хлуплянську церкву пограбували в 1713 році шляхтичі Гуляницький і Минцовський.

Певний час село належало до володінь маєтку Потоцьких, основні будівлі маєтку знаходились в містечку Велідники. Селяни-кріпаки постійно залучались до заготовок лісу на продаж.

Церква. За матеріалами історико-статистичного опису в Хлуплянах діяла церква в ім’я Воскресіння Христова (розташовувалась вона на місці теперішнього будинку культури, побудована 1761 року), до її приходу були приписані села Стугівщина, Слобода-Хлуплянська, Оленичі, Комищино, Ширковщина, Скребеличі, Нагоряни, Глузмищина, Рудня-Барбаровка, Стугівщанський-Млинок. На 1934 рік священником церкви був Ростислав Михалєвич.

На початку XIX століття селяни Хлуплян вели напівнатуральне господарство, самі виробляли найпотрібніші знаряддя праці. Голод і хвороби були постійними супутниками хлуплянських селян. Адже фельдшер був один і той у волосному містечку, а лікарня була одна на повіт.

В 1860-х роках села Хлупляни, Стуговщина, Нагоряни, Оленині належали Клярі та її чоловіку Антону-Фредерику Милиовичам.

Грамотним на селі був лише священник Запитинькевич. У 1904 році в селі відкрилася церковно-приходська школа. Першим вчителем якої був вчитель за прізвищем Чупира, в школі на 1904 рік налічувалося близько ЗО дітей.

На 1913 рік великим землевласником в Хлуплянах була дворянка Круковська Філіпіна Олександрівна, що мала в володінні 25991/2 дес. землі.

Революція 1905-1907 рр. село, практично, не зачепила. Зате Перша світова війна забрала на свої фронти більшу половину призовного чоловічого населення. Також на потреби армії було забрано більшу частину коней.

Лютнева революція із своїм буремним рухом зачепила чи не кожну родину Хлуплян, і сусідніх Оленич, Нагоряй, Стугівщини. В січні 1918 року повсталі селяни під керівництвом Союка А. М., Хилька І. С., Радченка А., Гопанчука Ф. І., розгромили поміщицький маєток Круковської.

В 1923 році було утворено Хлуплянську сільську раду, першим головою якої став Степан Хилько. Село увійшло до складу новоутвореного Словечанського району. Із 1926 року в селі запрацювала школа-семирічка.

Перед початком Другої світової війни в Хлуплянах працювали дитячі ясла, магазин, лікарня, лазня, сільбуд. Та страшна війна зруйнувала мирне життя хлуплянців. При сільраді було створена винищувальна група, якою керував тодішній голова сільради А. Аврамчук. 23 серпня 1941 року село було окуповане нацистами, які, як і всюди, встановили так званий «Новий Порядок».

На підпільній роботі було залишено Андрія Аврамчука та Миколу Кота. Та дуже швидко Миколу Кота виявили поліцаї і розстріляли. Влітку 1943 року в селі хтось убив угорського солдата, після чого всіх селян нацисти зігнали до рову для розстрілу. І тільки втручання начальника Словечанської допоміжної поліції Ст. Кобилинського «Монарховця» призвело до того, що цей масовий розстріл було замінено іншим розстрілом, виявлених особисто начальником поліції двох поляків-євреїв: чоловіка та жінки (129).

Після втрати нацистами райцентру Словечне в грудні 1942 року вони перенесли райцентр у Хлупляни, розмістивши свій штаб у лікарні. Тричі в 1943 році партизани штурмували укріплення ворога в Хлуплянах, і тричі були змушені відкочуватись, бо занадто добре були озброєні нацисти. Невдовзі німецький гарнізон було переведено до Овруча. 17 листопада 1943 року силами партизанського з’єднання О. М. Сабурова Словечанський район було звільнено від нацистів. Після вигнання нацистів лише через три роки почали поступово відбудовувати зруйноване господарство (130).

До 1962 року в селі відбудували 18 тваринницьких приміщень колгоспу, майстерні, гараж для колгоспних тракторів, лазню, 2-дитясла, школу 8-річку, а також 200 будинків. Станом на 1962 рік Хлуплянська сільська рада перейшла до Овруцького району.

На початку 80-х років серйозно змінився центр села: там де колись стояла церква, з’явився будинок культури, праворуч сільмаг, а далі дільнична лікарня (нині амбулаторія) на східній околиці села виріс двоповерховий будинок школи. В селі побудували своє поштове відділення, будинок сільради, заасфальтували центр села.

Гордістю Хлуплян є їхні видатні земляки:

– Уляна Катюшина – знатна льонарка, кавалер першого на овруччині Ордена Леніна (1938 р.);

– Василь Вирва – інженер в ракетобудівній галузі, занесений до книги кращих інженерів Росії;

–  Микола Желюк – Заслужений лікар України.

На даний час до складу Хлуплянської сільської ради входять села Стугівщина, Сирківщина, Оленичі, Нагоряни, Теклівка.

Нагоряни

Село Нагоряни – судячи з назви древній путь-підйом на гори-кряжу. Тобто село на горі. Нагоряни заселені людиною ще в неолітичну добу. Археологами в урочищі «Крушники» біля Нагорян виявлено давньоруські селища (Нагоряни-1, Нагоряни-2), Селище (Нагоряни-3). Відома в Нагорянах і доба Х-ХІІІ століття. Кургани Х-ХІІІ століття збереглися на кладовищі села. Біля Нагорян відомо 6-7 курганних насипів.

В часи кріпацтва в Нагорянах було 17 грунтів-земельних наділів, грунт – 4 гектари. Коріневі прізвища Нагорян: Василишин, Вороб’ї, Костюки, Марусевичі, Аврамчуки, Малаховичі, Петрушки, як володарі ґрунтів в Нагорянах. В часи кріпацтва селяни працювали на пана в панському лісі. «Осавули панські кріпаків гарапниками били, ганяли на панщину».

Оленині

В найменні села Оленичі збереглася давня назва мисливського лісового урочища. Селище мисливців – звіроловів на оленів. Загінне мисливство в Оленичах на благородного Оленя. В Оленичах зберігся переказ про урочище «Провалля», де ніби то в часи давні провалилося поселення .

На початку XIX століття Оленичі належали до володіння Потоцьких (герба Любеч). А конкретно у володінні Яна Потоцького. Успадкувала ці землі його дочка в шлюбі Зенона Черніховська.

Приблизно 1830 року Черніховська продала цей маєток поміщикам Поліковським. Так 1831 року Черніховські уступили Поліковським Оленичі, що на той час складалося з 68 кріпаків за суму 6,975 руб. Один з Поліковських Ромуальд числився власником Оленич і в викупних справах 1860-х років.

На 1913 рік найбільший землевласник Оленич Вирва Зиновій Семенович який володів 267 дес. землі .

---

Шоломківський старостинський округ

Стоїть, заціловане всіми вітрами, 
колиска любові і пісня душі.
тут стелеться легко дорога до мами
стежина дитинства веде в спориші.
пісенний мій краю, любов моя вічна
тут пам’ять козацька і слава батьків.
так хочеться довше дивитися в вікна,
вдивлятися в очі своїх земляків

        Квітуче село Шоломки, славне своєю чарівною природою, добрими та щедрими людьми, розташоване на хвилястій рівнині на правому березі річки Норинь. З півдня ця рівнина прилягає до Овруцько-Словечанського кряжу.

Перші ж поселення на території сучасного села виникли біля шести тисяч років тому, про що свідчить знайдена поблизу Шоломківської Слободи кам’яна сокира без отвору. В ХІХ ст.. поблизу села було виявлено місце стоянки невеликих племен людей, які займалися здебільшого мисливством. Тут були знайдені численні кремінні сокири, ножевидні пластини, наконечники стріл і навіть залишки грубої кераміки.

Інша стоянка пізнього палеоліту виявлена в 1997-1998 роках археологічною експедицією Інституту археології НАНУ (рів Каскевіце і Соломійчин рів, а також рови «Качкові» або «Ткачові рови».

Ще одна стоянка, виявлена цією ж експедицією неподалік Шоломок, аналогічні виявлені також у Збраньках, Гототевлі (Коренівці).

Минали століття, і в часи раннього феодалізму Шоломки перетворились на передмісне укріплення і ремісниче селище Норинське, яке лежало на битому шляху від Києва через Овруч і Норинськ далі аж до Варшави. Звідси стає зрозумілим походження курганів-могил. Таких курганів на території села – панській садибі – було декілька. І коли ці кургани розкрили,то в них виявили поховання воїнів у залізних шапках-шоломах. Отож, воїни-шоломники своїми залізними шапками і насипали ці кургани. Звідси і назва села – Шоломки. Шоломи ж для древлянських воїнів вироблялись місцевими майстрами. Були вони з хорошого ковкого металу, який  виплавляли в домницях поблизу селища з добутої руди (між шоломками, в урочищі Гаманова Рудня), довго кували видобуті злитки, а потім знову плавили, заливаючи в спеціальні форми – льолюшки. До речі, до цих пір збереглася назва одного з урочищ – Льолюшки, яке є найпершим підтвердженням давнього існування ремісничої майстерні.

Пройшло чимало часу, перш ніж імення Шоломки почало зустрічатися в документах аж ХУІІІ ст..  Перша письмова згадка про Шоломки, як маєток дворянина Ремигіяна Сурина, писаря земського київського, відноситься до 20 червня 1684 року. Коли польський дворянин Павло Трипольський пограбував овруцьких міщан і пообіцяв убити Сурина. В іншому акті від 23 червня 1967 року зазначається, що князь Шуйський зупинявся в Шоломках.

Інше село нашого старостинського округу – Збраньки вперше згадується під 1684 р. як маєтність Вілкомирського підчашія Дмитра (на Жабокриках) Жабокрицького та його дружини Маріанни (на Норинську) Немирич в зв’язку з пограбуванням села загоном козацького полковника Карла Тишкевича. У 1856 р. тут була побудована дерев’яна кладовищенська Петро-Павлівська церква (на жаль не збереглася). На в’їзді до села можна побачити так звану Панську гору, на якій за переказом колись стояв гарний палац.

Назва села походить від слова збиратися. За розповідями старожилів, колись в селі на території теперішнього кладовища була дуже гарна церква. І на престольний празник – в день Св.Михаїла, збиралися на відправу багато батюшок з навколишніх сіл. А за іншою версією, кажуть що теперішній початок цього села це були непрохідні болота і ліси. Тому саме тут збирався люд з найближчих поселень для боротьби з монголо-татарами.

         Не менш цікаве своєю історією село Довгиничі. Відоме воно ще з  з ХУІІ ст., перша згадка датується  1729 роком. З 1633 по 1844 р. належало Корецькому жіночому монастирю. З 1845 р. – казенний маєток. Поблизу Довгинич виявлено поселення доби пізнього палеоліту та неоліту, городище, курганний могильник часів Київської Русі. Це село ніби в казці, розташоване на горі, серед природи. А назва походить від протяжності вулиці села, а вона в селі лише одна, і тому дуже довга.

В першому десятилітті ХХ ст.. шоломківці заснували хутір – Слободу Шоломківську.  Назва села означає поселення (хутір) жителів Шоломок, які будучи більш заможними одділялися окремо і поселялися тут для ведення окремого підсобного господарства на більших наділах землі.

У календарі нашого села є чимало дат, які ми пам’ятаємо і шануємо. Одні з них народжуються сьогоденням, інші йдуть з глибини історії. Певні події викликають радість, від інших німіє серце.

Наше село пройшло всі горнила історії… Встановлення радянської влади, нещадна і кривава громадянська війна (в Слободі Шоломківській, наприклад, був розміщений чи то полк чи то сотня Симона Петлюри, а також діяли озброєні групи «Монарховця» і «Гарася». І всі грабували, а то й вбивали… І коли настало мирне життя, то жити не давали знову ж таки продзагони, які «зачищали» комори селян. В 1930 році селяни об’єдналися в артіль «Нове життя». Але селян знову ж таки підкосив голодний 1932-1933р. Голод забрав у Шоломках 14 чоловік, у Слободі Шоломківській – 10. вічна пам’ять цим померлим працелюбам-землякам…

Потім знову репресії…., а потім і війна… 238 жителів села били окупантів на фронтах і в партизанських загонах, 198 із них удостоєно орденів і медалей. 164 земляки загинули смертю героїв і їм у 1963 році встановлено обеліск Слави.

В післявоєнний період колгосп «Нове життя» стає одним із кращих господарств в районі. Необхідно сказати також, що в Шоломках ще в 1904 році відкрито школу, під яку поміщик Якухнов (один із двох грамотних на все село) виділив латку землі. Школа була відкрита як церковноприходська, однокласна, першим директором її був Сокоревич, після закінчення війни школа розпочала навчання дітей ще з грудня 1943 року. Зараз в селі є школа, Будинок культури, бібліотека, дитячий садок, амбулаторія, поштове відділення,    3 магазини.

То ж, дорогі односельчани! Село наше – то велика і дружна родина, це наша славні землячки, вчителі, лікарі, землероби, тваринник, комбайнери, які живуть  з нами та в інших місцях, але тут пройшло їх босоноге дитинство, незабутня юність. Бережімо ж славні традиції, звичаї та свята нашого села, примножуймо здобутки його на радість дітям і онукам нашим, бережімо ж наше село, бо воно – це криниця нашого родоводу…

---

Бондарівський старостинський округ

Є у нас на Україні Полісся чудове
Де буяють гаї та діброви.

Міста є великі і села малі
Але найрідніше – село Бондарі.

         Бондарі – старовинне село на лівому боці р.Норинь за 17 км на південний захід від районного центру та за 2км від залізничної станції Хайчнорин, по західній околиці якого проходить автомобільна дорога Овруч-Норинськ-Велідники-Словечне.

Минали часи. І на супіщаній кам‘янистій землі, де у відомих жителям місцях при ударі ногою об землю іде глуха підземна луна в пустотах виросло село. Бо поруч був водний шлях річкою Норинь. Ще від прадіда до онука передавався секрет виробництва бочок, бодень, зольних жлукт для прання білизни, ложок, вил і ще безлічі  виробів  із дерева для продажу на норинському або на овруцькому ярмарках. Як і гончарних виробів  з особливими прикрасами. Отож село і названо було Бондарі.

Як і всі села нашої округи, село Бондарі оповите легендами. Одна з них така: «Під час татарської навали всі жителі цього поселення втікли в ліси, що густою стіною оточували р.Норинь. І лише один ремісник — бондар не залишив села, а викотив свої порожні бочки на город і поставив догори дном. В одній з цих бочок він заховався і пересидів до відходу татар. Татари пограбували і спалили поселення, а потім відійшли. Люди повернувшись з лісів, побудували нове поселення і назвали його на честь ремісника — бондаря, який чудом врятувався від погрому. З того часу і до наших днів село має назву Бондарі.»

Перша письмова згадка про село відноситься до ХVI ст. У судових листах київських воєвод Юрія Радзивіловича (1511-1514рр.) та Андрія Немировича (1514-1539рр.), підтверджувальних грамотах Сигізмунда І, Сигізмунда ІІ, підтверджувальній грамоті короля Сигізмунда ІV (1600-1616 рр.) та інших документів тієї доби, де йдеться про 2 общини дрібнопомісної української шляхти, серед поміщицьких маєтків у районі річок Уж і Норинь, сіл Фосня, Потаповичів та інших згадується і село Бондарі.

В ХVII ст. село разом із землями було викуплене поміщиками Зеленським та Авринським з норинського маєтку. Через століття іх перекупив полковник Лавренський. У останнього ці землі викупила петербурзька красуня Івановська, яка, одружившись із поміщиком Дубинським, передала йому права на бондарівські грунти.

Напередодні ХХ ст. Це було одне з найбільших сіл Овруцького повіту. Революція 1905-1907 років обійшла його стороною, столипінська земельна реформа теж всерйоз не змінила становища.

В ході першої радянської адміністративної реформи Бондарі, які входили до нової волості, були включені до Лугинського району, потім  уже до Збраньківської сільради, а вже з 21 жовтня 1925 року стали самостійною Бондарівською сільською радою. Надовго запам’ятався голодний 1932 рік, коли безкінечні осінні та весняні дощі вимочили врожай навіть на піщано-кам’янистих землях Бондарів. Жили впроголодь: підгодовував колгосп, допомагав ліс, і виручало молоко. Страху натерпілися на все життя.

Не оминула наше село і Друга світова війна. 200 жителів села громили ворога на фронті, 125 із них віддали своє життя за велику Перемогу. 175 бондарівців отримали державні нагороди. Честь їм і слава та наша вічна пам’ять! На місцевому кладовищі встановлено Обеліск Слави.

У 1960-х роках Бондарі стають широко відомі за межами України завдяки споруджуваному з 1958 року найбільшому в Європі щебеневому заводу в урочищі Кам’яна Гірка. Це передове, оснащене найсучаснішим тоді обладнанням підприємство споруджували білоруси, завдяки чому воно мало декілька назв –“Білоруський щебзавод”, “Бондарівський щебзавод”, “Овруцький щебзавод”.  Виробничі успіхи дали змогу підприємству створити гарну соціальну базу. Паралельно з промисловим виробництвом на західній окраїні села, за автошляхом Овруч-Велідники-Словечне для робітників-гірників будувалося робітниче селище: двоповерхові житлові будинки з водопроводом, каналізацією, лікарня, будинок культури.

У 1931 р. у селі було створено колгосп. Організації колгоспу передувало розкуркулення заможних селян.  З того часу це господарство не один  раз змінило як власників так і свою назву. І на сьогодні селяни бондарівці  господарюють на 1038 га землі, в тому числі 835 га ріллі. Вирощують в основному зернові культури. Господарювати на землі допомагають 10 тракторів,4 комбайни, в тому числі 2 найсучасніші. За трудові успіхи 45 чоловік нагороджено орденами та медалями.

Бондарівці пишаються своїми земляками-

С.М.Лукашовим – кандидатом біологічних наук,доцентом кафедри біології Ніжинського державного педагогічного університету;

генерал-майором О.М.Хрусом;

Г.В.Зарицькою(Соботюк) –в минулому суддею господарського суду м.Житомира;

А.П.Бурмичем- полковником СБУ;

М.І.Ігнатковим- полковником медичної служби.

---

Гошівський старостинський округ

 ГОШІВ – село, центр сільської Ради, розташоване за 10 км на південний захід від районного центру, за 4 км від залізничної станції Потаповичі та за 3 км від автошляху Мозир – Житомир. Дворів – 462. Населення – 1400 чоловік. До старостинського округу входять села Базарівка, Потаповичі та Смоляне.

Перша писемна згадка про Гошів датується 1494 роком. У документі, виданому Великим князем Литовським Олєксандром землянам київським (заушським боярам) Сидору Юхновичу Васьковичу та Івану Гапоновичу Ущапу, як «вислужене село» (тому що ці бояри мали родові села – Ущаповичі та Васьковичі). Ці права пізніше підтверджені королем Сигизмундом І. В той же час під 1545 р. в опису Овруцького замку зустрічаємо «Романа Горського селище». Таким чином, ім’я поселення, напевно, дістало від персоналії якогось Романа Горського. Тоді ж село зустрічається під іменем Гощевцов, господарські (тобто, замкові) люди якого мали в Овручі свою городню – дерев’яні халупки під замком для збереження цінностей від чужинських навал. Одна з гілок Ущаповських пізніше отримала прізвище Гошовських. В ті часи було одним з центрів уніатської церкви. Єпископ церкви Йосип з Великих Шумлян на Гошові і Вітвіцах Шумлянських. Пізніше тут разом з ними володарювали шляхтичі Барановські.

1873 року побудовано Михайлівську церкву (зруйновано за радянських часів). В 1990 році відновила свою діяльність.

У квітні 1917 року відбулося селянське заворушення, учасники якого захопили землю поміщика й масово рубали його ліс.

Під час Другої світової  війни 249 чоловік билися на фронтах проти фашистських загарбників. 248 чоловік відзначено орденами й медалями,   170 — загинуло    смертю   хоробрих.   На честь їх у 1956 році встановлено обеліск.

На території Гошева виявлено неолітичне поселення.

2017 – відкрито меморіальний комплекс на честь земляків, жертв політичних репресій і що загинули у воєнних конфліктах та музей історії села.

Базарівка

Згадується вперше у привілеї короля Августа ІІ від 26 січня 1715 року як «пусте» селище, подароване житомирському підчашому Івану Рибінському. До 1923 року в складі Норинської волості овруцького повіту.

Смоляне

(Смоліно) – до 1954 року хутір у складі Гошівської сільської ради.

Потаповичі

Перша писемна згадка про село датується 1682 роком. Походження назви пов’язують із першим поселенцем на ім’я Потап. 1905 р. – відкрито однокласне сільське училище. До 1975 р. діяла восьмирічна школа. 1999 р. на кошти, зібрані жителями села відкрита церква Святого Якова. Неподалік знаходиться пам’ятка садово-паркового мистецтва «Юліно» (друга половина 19 ст. колишній маєток Терещенка).

---

Невгодівський старостинський округ

       Невгоди  Село засноване на початку 18 століття (1854 р.). Можна припустити, що назва села походить від того, що це місце на час заселення було не зовсім зручним, невигідним для проживання або землеробства.

На південному заході від села бере початок річка Перегірки, ліва притока Жерева.

Під час Другої світової  війни 110 чоловік билися на фронтах та в партизанських загонах проти німецько-фашистських загарбників. 98 чоловік за виявлений героїзм у боях з ворогом нагороджено орденами й медалями. 77 – загинули смертю хоробрих. 1967 року на честь загиблих односельців споруджено пам’ятник.

В села на рубежі 20-21 ст. збудовано великий житловий квартал для переселенців із виселених сіл Овруцького району, що потрапили у зону радіаційного забруднення від аварії на Чорнобильській АЕС: Липських Романів – 69 чоловік, Журби – 127 чоловік, про що свідчить пам’ятний знак. 1898 р. – відкрита однокласна церковноприходська школа. 1974 р. – двоповерхове приміщення школи.

До 1994 року в селі ніколи не було церкви православної. Найближчі храми були в с. В’язовка, Великі Мошки та Велика Фосня. Стараннями й наполегливістю священика Михайла Ільницького, настоятеля церкви в с. В.Фосня 1989-1997 рр.,та великим зусиллями православних віруючих села Невгоди та села Веселівка(Бідуни) під керівництвом Василя Савчука (вже покійний), за участю порядних людей не тільки православного віросповідування, але й римо-католицького, переселенців на територію Невгодівської сільради внаслідок Чорнобильської катастрофи, вдалося переобладнати приміщення дитячого садка-ясел під православну Церкву. Таким чином вперше за всю історію села тут постав Храм в честь Казанської ікони Божої Матері.

Веселівка

(до 1960 р. стара назва Бідуни). Засноване наприкінці 19 століття як хутір.

---

Норинський старостинський округ

          Старі жителі села розповідають, що річка наша була колись повноводна. У місці, де вона брала свій початок, було в землі багато нір ( місцеве- нор). Звідси походить сама назва річки – Норинь. Біля річки почали селитись люди. Так утворилось багато сіл, котрі розташовані вздовж річки. Наше село, за переказами старожилів, було утворене найперше і тому воно має назву річки – Норинськ.

Колись було розділене на такі села: Норинськ, Кайтанівка, Рудня, Загребля, Підвелідники. Тепер ці села так розселились,що утворили одне велике село, яке ми тепер називаємо Норинськ. До сих пір збереглися назви кутків: Дубник, Галайовщина, Козулі, Курганці, Гумна, Хвощевиця,
Рульовщина, Кравчуки. Центральну площу села, де колись стояло багато
крамниць (лавок) жителі села назвали- М’єсто (від слова місто, містечко).
Багато роботящих умільців трудилися в нашому селі. Уміння працювати,
приносити користь людям і радість іноді залишалась в прізвищах наших
людей:

Ткач, Ткачук – гарне полотно ткали людям,

Бортник, Бортун – займались бджільництвом,

Кравець, Кравчук – шили гарний одяг людям,

Бондаренко, Бондарчук – майстер діжок для соління капусти, огірків,

Швець, Шевчук – шили гарні черевички, чобітки,

Яриза – прізвище відомого козацького писаря, який записував до козацького
реєстру, а також писав дошкульні листи ворогам нашим,

Скрипник – веселив молодь у свята веселою грою на скрипці.

Основним заняттям наших предків було -землеробство. Грунти переважно у нас підзолисті, пісок, камінь, місцями чорнозем. З давніх-давен  тут вирощували жито, пшеницю, овес, ячмінь, сіяли льон, гречку, буряки, просо, кукурудзу, садили картоплю і різну городину, садовину.

Розвинене було ремісництво, ковальство, гончарство, чинбарство, в селі
було також багато бондарів, шевців, кравців, добували дьоготь, смолу. Кожна
жінка села вміла прясти і ткати, шити одяг членам сім’ї, а також вишивати,
плести, в’язати. Особливою повагою користувались жінки,які придумували
різноманітні узори українських вишитих рушників. Видаючи свою доньку
заміж мати научала її: “ Тримай хату, як у віночку і рушничок на кілочку”.

З новітніх джерел випливає, що Норинськ був відомим що з 1400 року як власність Аксаків і предків Адама Киселя. Але вперше офіційно згадується під 1545 р. в опису Овруцького замку як маєтність Олександра Киселя під назвою Норинське. Під 1662 р. як маєтність підкоморія київського Степана Немирича – князя Януша Острозького, родини Трипольських. У 1863 році споруджено Миколаївську дерев’яну церкву (знищено у 20 ст.). У 19 столітті Норинськ був містечком з міщанською управою. Тут діяли школа (з 1864 р.), волосне правління, аптека. Чотири рази на рік проводилися ярмарки. Великі кургани Київської Русі, які прекрасно збереглися, камені-валуни в урочищі Кам’яні Воли.

Ще в 1873 році дослідник Н.П.Барчет де-Марні виявив тут поклади червоного граніту, а в 1881 році дослідник Миклашевський – вогнетривкі глини. В 1933 році тут було відкрито гранітний кар’єр, який після Другої світової війни виріс у Норинський щебзавод.

Мощаниця

Стара назва Рудня Мощаниця – відоме х 16 ст. як рудня (місце, де видобували болотну залізну руду) на річці Мощениця. Вже у 1598 р. тут запрацювала рудня. Згодом виникло поселення.

Підвелідники

Взято на облік 27.02.1961р. як село Норинської сільської ради.

---

Підрудянський старостинський округ

Підруддя

Село Підруддя – центр Підрудянського старостинського округу, до якого входять села Колосівка та Яцковичі. Розташоване на відстані 3 км на південний схід від Овруча, поблизу автомобільного шляху Овруч-Народичі.

Село засноване на початку ХVІІІ століття, коли тут поблизу міста оселились овруцькі міщани.

Назва села свідчить про виплавку заліза з болотної руди місцевими майстрами.

«… Руду по Нориню від Листвина сплавляли

Аж до печей плавильних зброярів,

Дзвінкі мечі з підрудського металу

Кували овруцькі майстри…»

Найпоширеніше прізвище Кончаковські, свідчить про заселення цієї місцевості вихідцями з татарської орди, які почали прибувати у Велике Королівство Литовське у ХІV ст. і оселятися на його південних і східних землях. Ці землі роздавались на «рицарських правах», тобто за умови виконання військової служби. Біля Овруча фіксується топонім «Земля Кончака» (Кончаковська земля).

Кончаковські (Кончаковичі) – боярсько-шляхетський роди тюрського походження, які поступово трансформувалися в українську шляхту.

Приймаючи християнство, татарські землевласники через два-три покоління зовсім злилися з місцевими боярами.

Шляхта несла військову службу на князівському дворі «кінно і збройно» та була задіяна в судово-адміністративному апараті.

Михалковичі-Кончаківські служили в Овручі при канцелярії в першій половині ХVІІ ст.

В книзі Овруцького Замкового уряду (1678) згадується намісник підстарости Овруцького – Михаїл Кончаковський.

З ХVІІІ ст. в Підрудді відомі землевласники-поміщики Лісовські. В 1899 році в селі налічувалось 82 двори та 520 жителів. Місцеві селяни працювали на зведені земляного насипу для прокладання колії залізниці Овруч-Шепетівка у 1914-1916 рр.

На початку ХХ ст. село входило до Гладковицької волості.

На цей час припадають найскладніші періоди в історії Української держави: Перша Світова війна та мобілізація, революційні події 1917-1921 рр., які викликали господарську розруху, активізацію політичних сил та гостру боротьбу за владу.

В особливо тяжкому стані перебувало сільськогосподарське виробництво. За рахунок реквізованих у поміщиків земель наділялись безземельні та малоземельні селяни. Створювались комітети незаможних селян.

12 бідняцьких сімей у 1930 році об’єднались у колективне господарство, яке назвали «Нове життя». В 1932 р. з’явились перші трактори «Фордзон». В Овручі при МТС відкрились курси трактористів, куди йшла молодь з навколишніх сіл.

В 1933 р. прийшов страшний голод. Як згадують очевидці, 1932 рік був мокрий, неврожайний. Для колгоспників, що працювали в полі обід варили з картоплі, кропиви та лободи. Годували один раз у день. Весною збирали гнилу, мерзлу картоплю, додавали висівки та пекли коржі. Померлих людей ховали без труни, звозячи візком на кладовище.

Пережили ті нелегкі часи. Багато в чому довелося починати спочатку.

Колгосп набирав сили – на полях вирощували зернові та льон, ферми були повні худоби. Мирне життя перервали 26 місяців фашистської окупації.

На фронтах Другої Світової війни і в партизанських загонах проти німецько-фашистських загарбників билося 560 односельчан, 282 з них не повернулися до рідної домівки. На 25-ту річницю Перемоги (1970 р.) трудівники колгоспу та учні Яцковицької восьмирічної школи заклали в Яцковичах Парк Пам’яті. В 1975 році на колгоспні кошти тут встановлено пам’ятник загиблим землякам (фігура воїна на постаменті).

По війні – піднімали з руїн зранене господарство. Незважаючи на нестачу тягла і реманенту весняну сівбу 1944 року провели організовано. Коли прийшли жнива працювали вдень і вночі. План хлібозаготівель був виконаний, крім того колгоспники здали в фонд оборони дві тисячі пудів зерна та близько 45 тисяч пудів картоплі. Зароблені гроші селяни вносили на будівництво танкової колони.

В 1950 році створюється об’єднане багатогалузеве господарство (Підруддя, Яцковичі, Колосівка, Острів, Прилуки), що спеціалізується на вирощувані зернових, льону, відгодівлі свиней. Голова правління колгоспу – Чичирко Лукаш Сильвестрович.

В 70-ті роки господарство мало 2996 га земельних угідь, в т.ч. 818 га ріллі, 594 га лук та пасовищ, 433 га лісу. Провідними сільськогосподарськими культурами були пшениця, жито, льон та картопля.

Високими врожаями льону прославилась передова льонарка колгоспу Комар Христина Павлівна, нагороджена орденами Леніна (1958, 1966) та бригадир П.Ф. Прус, нагороджений орденами Трудового Червоного Прапору. Державними  нагородами була відмічена праця ланкової  Сидорчук Ольги Панасівни – орденами Трудового Червоного Прапора і «Знак Пошани», яка по війні очолила льонарську ланку.

В 1972 році село Підруддя налічувало 285 дворів, населення становило 1002 чол..

Багато жителів села пішло працювати на молочноконсервний комбінат, залізницю, приладобудівний завод, «Міжколгоспбуд», служили в авіаполку, що розташовувався поруч з Підруддям.

До 90-х років (земельної реформи, та розпаювання землі) господарство вирощує на своїх землях зернові культури, льон та картоплю, утримує більше тисячі голів великої рогатої худоби та до двох тисяч свиней. Перевиконувались плани по виробництву і продажу продуктів рослинництва, держзакупівель м’яса.

В 1988 році за першість у виробництві колгосп нагороджується призом «Трудової слави». Зростає число колгоспників, удостоєних за свою працю державних нагород: доярки Сергійчук Г.Г. та Чичирко М.В., Хоменко М. – ордени «Знак Пошани», механізатор П.Федоренко – орден Трудової слави, свинарка М.Уляницька – орден «Знак Пошани».

З допомогою держави дренажним способом осушено близько сотні гектарів перезволожених земель.

В 1954 році збудовано колгоспний клуб, а в 1967 році в центрі села побудована церква в ім’я Різдва Христового, діє поштове відділення.

В 90-ті роки, після розпаювання землі створюється КСП «Овруцьке», яке згодом стає приватно-орендним сільськогосподарським підприємством ПОСП «Підрудянське» (2000 р.).

ПОСП «Підрудянське» належить до інвестиційної компанії ТОВ «Райз Полісся» (вирощує пшеницю кукурудзу).

В 1961 році в Підрудді було організоване господарство з вирощування свинини – свиноферма міжколгоспного відгодівельного пункту. Зведено свинарний на 4 тисячі голів. Всі процеси були механізовані.

У 2010 році об’єкт продано ТОВ «Овручм’ясо». З осені 2011 р. тут діє виробничий підрозділ ТОВ АПК «Дубовий Гай». В січні 2018 року тут утримувалось більше трьох тисяч свиней. За 2017 рік тут виростили і реалізували понад 12 тисяч свиней. Розпочато реконструкцію двох приміщень для утримання маточного поголів’я.

Відомі земляки-односельчани:

–        Гавриловський Петро Ілліч ( Підруддя) – Заслужений  працівник сільського господарства України (1994), нагороджений орденами «За заслуги» ІІІ ст. (2004) та ІІ ст. (2007). З лютого 1976 до 2010 року голова правління СФГ «Великофоснянське»;

–        Карманець Петро Лаврентійович (Яцковичі) – 1957-1965 рр. голова виконкому міськради;

–        Кузьмінський Анатолій Миколайович – економіст, заслужений діяч науки і техніки України;

–        Кушнірчук Кіндрат Іванович (Яцковичі) – історик, в 30-ті роки входив до складу президії «Укрголовнауки» (Київ).

Яцковичі

1678 р. – власність Вентурія Ганського (книга Овруцького замкового уряду).

Колосівка

До 1946 р. стара назва Боговичі. Час заснування 17-18 ст. В 1783 році – 6 дворів, 37 жителів.

---

Кирданівський старостинський округ

  Кирдани –  село Овруцького району, центр сільської ради. Розташоване за 3 км на північний захід від районного центру й залізничної станції Овруч та за 1 км від автошляху Овруч – Словечне. Кирданівська сільська рада утворена 1923 року в складі населених пунктів : Кирдани, Заськи, Корчівка, Мжень, Першки, Рулівщини Гладковицької волості Овруцького повіту.
Станом на 17.12.1926 р. в підпорядкуванні знаходились хутори Мостище, Обурок, Хомичі. 11.08.1954 р. об’єднана з Товкачівською сільською радою з підпорядкованими селами Товкачі, Гаптари, Костюків Ліс, Редчичі, Сташки. 02.09.1954 р. передано Черепинській і Гладковицькій радам села Заськи, Редчиці і Товкачі; 19.04.1965 р. Першотравневій селищній раді села
Кам’янівку та Костюків Ліс; 17.01.1977 р. Гладковицькій сільській раді с. Сташки. 29.10.1987 р. взято на облік селище Дубовий Гай. Нині сільраді підпорядковані села Кирдани , Корчівка та Дубовий Гай.

Село засноване в другій половині XIX століття.

Свою назву село дістало від слова «кирд», що означає «отара овець». Розказують старі люди, що в цих місцях випасали багато овець. А завезли і розвели їх ще тоді, як сюди прийшли монголо-татари і встановили свої порядки – звеліли випасати овець і платити ними їх данину. Від них
поліщуки і перейняли слово «кирд». Це слово перейшло і на поселення вівчарів.

Жителі села з давніх-давен займалися землеробством, лісовими промислами, ремеслами. Розвинутими в селі були бондарство, стельмаство, ткацтво. На початку XX ст. (1911 р.) у селі було 35 дворів, у яких проживало 192 жителі, у 1926 році – 49 дворів і 207 жителів. За переписом 2001 р. в Кирданах проживало 1123 жителі, в. т.ч. – 515 чоловіків і 608 жінок.

Події 20 ст. не обійшли Кирдани стороною, його жителі пережили і Першу світову війну і громадянську війну і революцію 1920 року після закінчення війни з Польщею. У цьому році були створені органи – сільревком, комнезам, сільська рада, партійна і комсомольська організації. На початку 30-х років у селі почалася колективізація. 1931 року був створений колгосп, до якого
увійшли найбільші селянські господарства. Непомітні хлібозаготівлі, вилучення навіть посівного фонду призвели до голодомору 1932 – 1933 років. У селі помирали цілими родинами. Так, у сім’ї Гаращуків помер батько Йосип Федорович і четверо дітей – Петро, Орина, Марія, Ольга,
померли Давид і Ольга Гаращуки, Василь Прокопчук, Василь Руль, вимерла родина Корчевський – Іван Йосипович, дружина Анастасія, син Іван. За неповними даними, від голоду померло 47 сімей. Через 4 роки після голодомору в селі почалися репресії 1937 – 1938 років. На початку 40-х рр.
нове лихо спіткало жителів села. Почалася Друга світова війна. У липні 1941

року село зайняли фашисти. 231 житель села бився на фронтах і в партизанських загонах, 60 із них загинуло, 190 чоловік нагороджено орденами і медалями СРСР. За роки війни господарство колгоспу було вщент зруйноване. Загинули кращі люди села. З передових колгосп став найвідсталішим у районі. Не вистачало машин, тягової сили, відчувалася нестача робочих рук. Окремі колгоспники йшли до міста. Весь тягар ліг на плечі інвалідів, старих жінок і вдів.

1950 року почалося укрупнення колгоспів. На території Кирданів розміщувалась центральна садиба колгоспу ім.. Дзержинського. На базі колгоспу працювала районна школа передового досвіду вирощування високих врожаїв хмелю. До війни колгосп ім.. Дзержинського славився
хмелярством, у післявоєнні роки ця культура займала також значне місце у нашому господарстві. Колгосп мав 13 тракторів, 2 зернових та 2 льонозбиральних комбайни, 5 вантажних автомашин та іншу сільськогосподарську техніку. За високі показники у виробництві 1966 р. урядовими нагородами відзначено 65 чоловік. За успішне виконання завдань 8 – ї п’ятирічки колгоспу Н.С. Пешко нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора.

У селі діяв будинок культури на 300 місць, бібліотека, фельдшерсько – акушерський пункт, дитячі ясла, школа.

Школа в селі Кирдани своїм корінням сягає в кінець XIX – початок XX ст. В минулому вона була Мженська, з 1947 року – Данилевська, а з 1985 року Кирданівська. На околиці села зросла цегляна школа. Її засновником був місцевий пан, освічена і далекоглядна людина, на прізвище Мжень. Як і в кожній дореволюційній школі, тут вивчався закон божий і вчили дітей грамоти. У 1935 році у село приїздить сім’я Антонюків. Старший з них, Зіновій Хомич, стає директором чотирьохкласної школи. Разом з ним в цей час працювали: Н.М. Вишневська, В.К. Роговський. Він працював до 1941 року. З війни не повернувся. У післявоєнні роки першим директором уже Данилівської школи ( село було перейменоване на Данилівну) був Б.О. Руль, потім І.Д. Антоненко. У 50-х роках школа стала семирічкою. Директорами були Г. П. Захарова, 3. В. Туз, Г. І. Дем’янова. В 1985 році Данилівська восьмирічна школа була реорганізована у Кирданівську середню. В школі вчилася заслужений працівник культури України , народна поетеса, композитор О.П.Добахова. Нині колектив школи, який очолює Г.І.Дем’янова, нараховує 200 учнів, 23 вчителі, з яких мають вищу освіту-21 вчитель, середню-спеціальну- 2 вчителі. В школі працює 5 вчителів вищої
категорії, 6 вчителів І категорії, присвоєні педагогічні звання: вчитель-методист – 1, старший вчитель – 3.

За  роки існування школа відкрила широку дорогу в життя 2492 випускникам, серед яких є професори, доктори і кандидати наук, вчителі, лікарі, агрономи, люди різних професій. Гордістю її є колишній випускник А. І. Антоненко – доктор фізико-математичних наук, О. О. Кирдан, випускник Ленінградської лісової академії, В. Л. Гуз – заступник директора по навчальній частині Житомирського сільськогосподарського техніку, А. М. Першко – доктор медичних наук, В. В. Сокальчук – доктор прикладної математики та інформатики, відомий лікар-кардіолог м. Києва Г. П. Васянович, гінеколог м. Одеси Т. Г. Дем’янова.

Під час Другої Світової війни 231 житель села бився на фронтах і в партизанських загонах проти німецько-фашистських загарбників, 190 чоловік нагороджено орденами та медалями, 60 – загинуло смертю хоробрих.

На території сільської ради розміщені ДП “Овруцький лісгосп”, ДП “Овруцька ПМК – 157 ВАТ “Житомирводбуд”, ТОВ “Овручм’ясо”, КП “Овручбудсервіс”. В селі працюють Будинок культури, клуб, бібліотека з фондом 10 тис. томів, НВК “Кирданівська І-ІІІ ступенів – ДНЗ”, три
медпункти, дитячий садок «Джерельце».

Кирдани славляться широко відомим народним жіночим хором ім. Ольги Пилипівни Добахової. 25 вересня 2010 року за кошти сільської ради виготовлено і встановлено меморіальну дошку нашій землячці, піснярці-поетесі, засновниці цього дуже відомого хору, ім’я якого він нині носить.

---

Великохайчанський старостинський округ

Походження села і його назви

Село Велика Хайча до 1923 року було в складі Норинської волості Овруцького повіту. Сьогодні село входить до Великохайчанської сільської ради, якій підпорядковані також села Мала Хайча, Малий Кобилин, Великий Кобилин та Круки.

Існує декілька версій походження назви села Велика Хайча. За однією з них назва походить від назви річки Хайчанки, що протікає поряд з селом, хоча дехто вважає, що навпаки, назва річки походить від назви села.

Ще одна думка полягає в тому, що справжнє наймення Хайча походить від древнього поняття Гай – прекрасний дубовий шатровий ліс. Саме слово Гайча стародавнє, створене за одним типом: Рад–ча, Віль-ча, Гай–ча. Воно було назвою священних урочищ дохристиянських язичницьких часів. У цих дубових гаях, які оберігалися від винищення, наші далекі предки поклонялися Перуну-Громнику, мали капища–жертовники.

Існують також легенди про походження села і його назви. Ось одна з них.

Прийшли на українську землю татари. Один з монгольських ватагів мав чарівну дружину Хайку. Він її дуже кохав. Зупинилися вони на прекрасній поліській землі біля річки. Незрівнянна краса природи зачарувала їх. Проте сталося лихо – тяжко захворіла Хайка і невдовзі душа її полинула на небо. Гірко засумував ватаг і залишилися тут татари на постійне проживання. А поселення своє в пам’ять про свою красуню татарку назвали Хайка, яке згодом змінилося на Хайча.

Інша легенда розповідає: колись, дуже давно , на підвищеній місцевості нинішньої річки Хайчанки жило поселення Хайки, в якої був заїзний двір для

пішоходів та проїзних купців. Оскільки це місце було багате на ремісничі

вироби, будівельний ліс, глину, пісок та камінь, виникло поселення слов’янських племен під назвою Хайча, які займалися тваринництвом, сільським

господарством і живо торгували з сусідніми племенами.

Яка з цих версій правдива, визначити важко. Проте уже достовірно відомо, що саме поселення і його назва виникли дуже давно. З того часу, коли було засновано село, назва його спочатку була чи то Хайка, чи то Гайч, чи то Гайча тощо, проте пізніше змінилася на Хайча.

Історія мого села

Моє село  дуже стародавнє. Точна дата його заснування невідома. Перша письмова згадка відноситься до 1850 року.

Найпершими «жителями» нашої місцевості були мамонти. Ще в часи, коли на нашій землі були десятки метрів льоду, мамонти виживали на наших землях. Саме тоді і прийшли на нашу землю перші люди. Це було поселення Неврів-Норичів – одне з архаїчних племен Каменщизни. Вони мали велике вміння виживати на глибоких водах річки Нориня. Пізніше поблизу села Велика Хайча було знайдено кістки мамонта , що знаходяться зараз в шкільному музеї.

Селище Гайч-Хайч існувало в часи грецького історика Геродота, за 500 років до нашої ери. «Кораблі ходили по Хайчанці!» – казали хранителі древніх легенд в обох Хайчах. Реальним доказом цього є те , що в торф’янику, на місці колишнього глибокого озера знаходили древні залізні якори лодій-дощаниць. Норичі будували прекрасні кораблі без єдиного цвяха. Перекази старих людей Хайчанщини про лодійництво-судноплавство Норичів збереглися до нашого часу.

Найдавнішими предками жителів Хайчі є давні слов’яни. Поблизу села знайдено поселення доби неоліту. У Великій Хайчі і сусідніх селах було знайдено

давньоруські кургани і могильники, в яких знаходилися скарби ювелірних

прикрас Х-ХІІ століть. Так, наприклад, у 1954 році поблизу села Хайча було знайдено древлянське поховання у кургані ІХ-Х століть. В урочищі Рубеж , над ровом був курган, який виявився похованням воїна-«конязя» (звідси слово «князь») ІХ-Х століть.

 

Після запровадження християнської віри Володимиром Великим по всій

Київській Русі, на кінець Х – початок ХІ століть поселення ,що проживало на

території нинішньої Хайчи збудувало православну церкву. Проте вона була зруйнована в часи ординської навали 1240-1300 років.

Велика Хайча стала відомою з ХV століття. Село і його жителі до початку ХІХ століття належали Коронному мечнику Францу Грохольському. До селянської реформи Олександра ІІ 1861 року жителі села були кріпаками поміщиків Івана Свейчевського, Клотільди Козловської, Франца Калінського, Фрідріха-Антона Міліовича, цезарини Марії Матушевич. Ще у 1783 році село налічувало 61 двір, проживало 335 жителів. А після реформи кількість дворів збільшилась до 142, а жителів, за офіційними даними, стало 713. Напередодні першої світової війни (дані на 1911 рік) у селі 145 дворів і 894 мешканці.

На січень 1917 року село виросло. Більша частина селян були безкінні та безінвентарні.

Радо зустріли хайчанці перемогу Жовтневої соціалістичної революції. У січні 1918 року в Великій Хайчі було встановлено радянську владу. В роки громадянської війни (1918-1921роки) в селі діяла підпільна група, очолювана сільською вчителькою Вірою Переверзєвою. Одним з найактивніших борців за владу Рад був місцевий житель Чипак А. Н.

Першим головою КНС в Хайчі був Прачук М. П. КНС розділив бувшу поміщицьку землю між незаможними селянами, її отримали понад 100 господарств.

Станом на 1926 рік в селі Велика Хайча проживає 1093 селянина, всіх 217 дворів.

Восени під керівництвом комуніста Божко П. П. в Хайчі була створена комуна. В 1929 році в селі було створено колгосп «Червоний трудовик». В склад якого влилась і комуна.

Виходець з села старший лейтенант товариш Чадюк П. М. в 1937 році був у

Президії надзвичайного ХІV з’їзду Рад УРСР і поряд з товаришами Косіором,

Петровським, Якіром та іншими підписав Конституцію УРСР.(Загинув у 1941 році).

Напередодні війни у 1941 році в Хайчі було 264 двори і 1068 жителів. Під час Великої Вітчизняної війни 349 жителів села билися на фронтах проти німецько-фашистських загарбників. 212 чоловік загинули смертю хоробрих, 337 нагороджено орденами і медалями. Серед них живими по наш час залишилися: Сироватка А. Ф., Терешкун П. Я., Кобилинський П. Ю., Коршак П. Л., Бортник І. Х., Кобилинський В. І., Фрусевич. Л. М.

В роки німецько-фашистської окупації артільне господарство зазнало значних збитків. В післявоєнні роки село повністю відбудоване. В селі з‘явилися будинок культури, школа, бібліотека, поштове відділення, сільський магазин, медамбулаторія. Село стало радіо- і електрофіковане. Поблизу села з’явилася залізнична станція.

На 1950-ті роки проживає 1298 жителів, 38 вихідців із села одержали вищу освіту. З 1953 року село Хайча є центральною садибою колгоспу імені Жданова. В колгоспі 5 комплексних та рільничих бригад, 2719 га сільськогосподарських угідь, в тому числі 2143 га ріллі, врожайність зернових 10-12 центнерів в рік. В 1964 році краща ланкова колгоспу КОТ зібрала по 380 центнерів цукрових буряків з 1 гектара.

Тож село помалу розвивалось, настало тихе і мирне життя. Багато хайчан отримали державні нагороди за трудові досягнення: орден  Трудового Червоного прапора», орден «Знак Пошани», орден «Трудової слави», медаль «За доблесний труд», Медаль «Заслужений працівник сільського господарства».

Місце розташування села

Велика Хайча розташована на південному схилі Овруцько-Словечанського кряжу на відстані 22 км від районного центру міста Овруч та на 2,5 км  на північ

від станції Хайчнорин залізниці Овруч – Білокоровичі Олевського району. Знаходиться воно між двома автомобільними шляхами районного значення:

Овруч – Словечно (через Велідники) та Овруч – Словечно(через Покалів).

Поблизу села протікає річка Хайчанка, що бере початок біля села Коптівщина. Річка протікає у східному напрямку і впадає у річку Норинь, що є притокою річки

Уж. На правому березі Хайчанки і стоїть моє село. На річці збудовано водосховище з метою запобігання ерозії грунтів. По лівому березі річки, поблизу села знаходяться два ставки, що живляться підземними водами. На півдні, у районі станції Хайчнорин – третій ставок.

Унікальні місця нашої місцевості

З будь-якого куточка села відкривається краєвид на Овруцько-Словечанський кряж, що є унікальним місцем. Пагорби його покриті мішаним лісом. Серед рослинності зустрічаються рідкісні: чорна береза, Амурський бархат (пробкове дерево), Амурська акація, скелястий дуб, любка дволиста, конвалія, теренові ліси. Серед птахів – рибоїд, чорний лелека, бородата сова.

У хайчан, як і в усіх народів світу є свої традиції, обряди, святі місця…

У Біблії є згадки про те, що на землі є священне місце – Гуляй-Гора. Виявляється це і є наша місцевість. Загадковість і неповторність цього краю

проявляється у тому, що в усі часи ця територія не покривалась ні водою під час

потопів , ні льодом у льодовиковий період. Доказом цього є представники флори того часу: чорна береза, Амурський бархат, китайська верба, скелястий дуб, розалія понтійська. Овруцько-словечанський кряж, зокрема його частина Гуляй-Гора, знаходиться під охороною ЮНЕСКО. Давньою мовою Гуляй-Гора – це урочище, де відбувалися воїнські змагання – двобої. «Хто переможе на Гуляй-Горі, Гуляй-Полі, той володітиме усім краєм – Каменщизною».

В районі села Кобилин є магічне місце , в якому завжди блудять мандрівники, та ще й падають у паніку і постійно щось гублять. Під час нашестя

монголо-татар  їхній шлях на Київ пролягав саме через це місце. Загубив ватаг свою шапку, а без неї йому не можна, адже вона була доказом того, що він зі знатного, багатого роду. Слуги повернулися і довго шукали загублену річ, але так і не знайшли. Легенда стверджує, що через тисячі років предки монголо-татар прийдуть по шапку. Вона з’явиться з-під землі.

Неподалік від села є мальовниче місце – острів, засаджений деревами, а називається він – Циганське закло. Виходить, що у нашій місцевості відбувався

перетин культур циганського і українського народів. Цей острів має зв’язок з основною територією маленькою вузькою стежиною – людина може не обізнати її і не помітити. Легенда розповідає, що давні часи тут часто зупинялися цигани. Вони перепочивали і набиралися сил для подальшої дороги. Якщо самотня людина потрапить в це місце, то, прислухавшись, почує співи циган і їх розмови.

Сьогодення Великої Хайчі

На території села знаходиться Великохайчанська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів, бібліотека, представництво української пошти, пожежна частина, кілька магазинів, медична амбулаторія, будинок культури, сільське господарство.

Великохайчанська середня школа розташована у центрі села на вулиці імені Миколи Ващука. Має вона свою історію.

До революції школа мала два класи. Після 1917 року працює початкова школа в хаті односельчанина Божка Р. М. Згодом – семирічка. У 1932 році було збудоване нове приміщення, та воно не могло забезпечити потреби всіх. Тому в 1934 році почали використовувати приміщення, збудоване в 1927 році для комуни. А це ще шість класних кімнат. Першим директором школи був Шептуненко М.П. З 1967 року школа стає середньою. Має краєзнавчий музей, який був створений в 1962 році під керівництвом Чадюка В. У.

З 1959 року по 1990 рік директором школи був Чадюк В. У., з 1990 по 1996рік – Чадюк В. К., з 1996 по 2007 роки – Гаєвська Т. М., з 2007 по 2008 – Кибилинський А. М.

Сьогодні директором школи є Лістунов Петро Миколайович. В школі є 12 класів, в яких навчається 237 учнів, з них: 38 учнів – вихованці Житомирського обласного центру соціально-педагогічної реабілітації дітей села Малий Кобилин.

Педагогічний колектив складається з 29 вчителів. З них 2 вчителі мають кваліфікаційну категорію «Спеціаліст вищої категорії», 8 вчителів

«Спеціаліст І категорії», 7 вчителів – «Спеціаліст ІІ категорії». 24 вчителі мають вищу освіту, 5 – середню спеціальну. Технічний персонал складається з 8 чоловік.

Нове триповерхове приміщення школи було збудоване в 1965 році. В школі є спортивний зал, комп’ютерний клас, тренажерний зал, пасіка, за якою доглядають діти і вчителі школи. Також до школи прилягають дитячий майданчик і стадіон. Є шкільна бібліотека, що налічує до 5000 книжок художньої літератури.

У центрі села також знаходиться будинок культури, в якому регулярно проводяться вечірні дискотеки для молоді. На жаль, сьогодні будинок культури знаходиться в жахливому аварійному стані. Тривалий час реконструкцією будинку ніхто не займався. Проте літом 2008 року державними коштами було

здійснено ремонт покрівлі. На літо 2009 року передбачається планова реконструкція всієї будівлі.

Ще кілька років тому в розкішному, висотою в два поверхи, залі будинку культури відбулась урочиста реєстрація шлюбів, сьогодні ж навіть потанцювати молодь збирається у маленькому фойє, бо велика зала знаходиться в аварійному стані.

У 2002 році в Селі Велика Хайча на вулиці Молодіжній було збудовано православну церкву на кошти громадян села.

На території Великої Хайчі функціонує сільське господарство

«Великохайчанське»,  де вирощують зернові культури, розводять велику рогату худобу.

Статистичні дані

Сьогодні, у нашому селі нараховується 315 житлових будинків, проживає 873 мешканці. В селі з транспортних  засобів у населення числиться 33 трактори,

3 комбайни, 30 легкових автомобілів.

Видатні люди нашого села

В центрі села височіє пам’ятник загиблим у Великій Вітчизняній війні.

Кожного року 9 травня місцеві жителі збираються біля пам’ятника, вшановують пам’ять загиблих хвилиною мовчання та покладають квіти до підніжжя.

Закінчилася і пішла в історію Афганська війна. Ніким і нікому не оголошена, героїчна і трагічна. Війна тривала 9 років,1 місяць ,15 днів. Скільки разів так бувало: війни замислюють вже сиві політики, а в окопах опиняються ті, кому по 20-30років.

Наше село випровадило і своїх двох синів на цю політично-помилкову війну: Романеска Григорія та Медведя Миколу. Далекі афганські гори навіки забрали їхні життя. Народились немовлята, зростали діти ,і пішли в небуття дорослі чоловіки. А сльози не висихають, не стирає пам’ять все те, що народилося з ними, що жорстоко стерла смерть. У Великохайчанській ЗОШ І-ІІІ ступенів встановлено меморіальну дошку воїнам-афганцям: Миколі Медведю і Григорію Романенку.

Ващук Микола Васильович

Коли проїжджати повз нашу школу, то не можна не помітити пам’ятник біля неї, оточений, мов охоронцями, двома тополями. Це пам’ятник Миколі Васильовичу Ващуку – пожежнику-чорнобильцю. Це бронзове погруддя, що стоїть на постаменті з червоного граніту висотою 3,4 метри.

У Великій Хайчі Миколу Ващука знав кожний. Тут рожевим птахом пролетіло його дитинство. Тут у 1974 році закінчив хлопець 8 класів. Сюди не раз приїздив, навчаючись в одному з Київських профтехучилищ і вже працюючи пожежником на Чорнобильській АЕС. Молодий, веселої вдачі, закоханий у спорт, працелюбний, добрий – таких, як він шанують люди, люблять рідні, таким, як він жити та й жити. Але сталася біда…

В ту страшні квітневу ніч 1986 року Микола Ващук один з перших мужньо вступив у двобій з вогнем на четвертому енергоблоці. Він знав, як небезпечно це для життя, але знав і інше: не погаси в короткий термін вогонь – він перекинеться на інший блок, а тоді… І хлопці робили все, що могли. Вони рятували нас. Один

за одним падали пожежники. Серед них і наш Микола Ващук. Миколу відправили в Москву. Там робили все, аби врятувати молоде життя. Але не судилося. 14 травня 1986 року він помер. Похований на Митищенському кладовищі міста Москви Російської федерації. Посмертно нагороджений орденом Червоно прапора. В 2006 році Миколі Ващуку присвоєно звання Героя України і нагороджено орденом Золотої Зірки. Його ім’я навічно занесено до списку службового складу пожежної частини, в якій він служив.

Наші перспективи

Сьогодні перспективи розвитку нашого села не втішні. Це пов’язано перш за

все з тим, що Великій Хайчі не вдалося уникнути демографічної кризи: знизилась кількість шлюбів, зменшилась народжуваність, все більше молоді потрапляє під згубний вплив шкідливих звичок. Село старіє і починає помирати.

---

Великофоснянський старостинський округ

Велика Фосня

Кажуть, що у древні часи у цих місцях зупинився та розтанув великий льодовик, нагрібши на десятки кілометрів від села великого каміння. Воно і досі лежить тут. На деяких валунах є начебто відбитки людської ноги. Говорять то ступала Божа Мати Марія. Шанують сельчани це каміння. Побудували святу капличку і перенесли його туди. Звідусіль з”їзджаються люди, щоб поклонитися цьому святому місцю, напитися води із святого джерельця, що поблизу.

Краєм вод, глибоких, безкраїх, була наша земля в минулі тисячоліття. Древляни були добрими корабелами, зналися у плотництві, теслярстві. І досі є знахідки – бруси на течіях рік і човни-довбатси в 3-5 м довжини.

В древні часи на місці де тепер знаходиться село Велика Фосня росли дрімучі ліси в яких водилися дикі звіри: вовки, медведі Найдревніше поселення села Велика Фосня Вереси. Село
нагадувало маленьку кріпость. Між хатами суцільною стіною тяглися вздовж дубові тесані баркани, які кріпилися кілочками лише десь були 3-4 коловороті (виходи із села), які запиралися від вовків вдень і вночі.

Наявність курганів на території села Велика Фосня стверджує факт існування тут поселень ще до вторгнення монголів 1240 рік (Карта Київської Русі з нанесеними позначеннями Овруча, Великої Фосні і Малої Фосні.)

В  1240,1242 рр. проходила Батиєва орда шлях її проходив через     Малин, Коростень, Дідковичі, В’язівка, Липленщина, Невгоди, Костюшки на Овруч. В  1261 році орда Бурунди. Великі січі побоїща були в цих місцях.
Про це свідчать великі і малі кургани в селі В’язівка, Липленщина, Невгоди, Вереси (були розорані після війни), Чанові, Кутку, урочищі Кургани до п’яти насипів, у кладовищі села Велика Фосня три.

Назва села походить від слова «хвоса» – це вирубана полоса лісу між якою рили канали Село Велика Фосня знаходиться біля річки Ольшанки (Юльшанки) теперішня назва Вільшанка.

Перша письмова згадка про село Велику Фосню під іменем села Хвосні згадується в акті від 04 жовтня 1682 року. Був сільський суд поміщиків Барановських, Мошковських і селян Івана і Стефана Демещенко в вироці купного суду.

Після відміни кріпосного права в 1861 році навіть на кабальних умовах поміщик Чайковський не збирався вступати бувшим кріпакам 915 десятин землі. Селяни вимушені були засіяти її силою (Скарга поміщиків Байковських губернатору на самовільний захват земель.)

Існувала Великофоснянська волость Овруцького повіту Волинської губернії до якої входили села Васьковичі, Ігнатпіль, Невгоди, Потаповичі, Мошки.

Певний час село мало статус гміни і відповідний вплив на сусідні поселення. Село мало школу, церкву, млин, вітряки та інші громадські будівлі і виробництва. Після жовтневого перевороту (жовтневий переворот) значною мірою значущість села збереглась. З бігом часу зникли межі, які відділяли поряд розташовані села Костюшки, Вереси, Сарнинки, що зумовило перенесення адміністративних будівель сільської ради з села Велика Фосня в село Костюшки, а пізніше надання цим селам спільної назви – Велика Фосня. В другій половині минулого століття село досягнуло значного розквіту. Тут з’явилися будинок культури, нові школа і бібліотека, будинок побуту, торговельний комплекс, сільська рада, фельдшерський пункт, електростанція, телефонна підстанція, радіо, вітрогон, баня, кафе, асфальтована дорога, водосховище, регулярний автобусний зв’язок з районним центром тощо. Село мало свою машинно-тракторну бригаду і широко славилося своїми здобутками в краї.

Історія села досить тісно пов’язана з історією України. Не обійшли село лихоліття громадянської війни, колективізації, розкуркулення, голодомору (про ці жахіття села розповідається у фільмі «Пейзаж після мору»), другої світової війни (фільм «Советская история»), Чорнобиля. Село понесло значні втрати.

Село Велика Фосня у 1932-1933 рр. входило до складу Великофоснянської сільради Овруцького району Київської області. За даними сільради, у 1932-1933 рр. загинуло 69 чол.(?), на сьогодні встановлено імена 68 чол. (Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні). В селі встановлено пам’ятний знак жертвам голодомору.

Під час звгострення комуно-сталінських репресій проти українського народу в 1920-1940 рр. каральними органами НКВС СРСР була заарештовано та позбавлено волі на різні терміни 26(?) мешканців села, з яких 6 чол розстріляно. (Науково-документальна серія книг «Реабілітовані історією» Житомирська область, книга 1-6 Житомир «Полісся»)

З червня 1871 року у селі Велика Фосня було відкрито церковно-приходську школу, а в 1875 році на місці церковно-приходської школи було відкрито двокласне училище. В 1888 році в селі працював винокурний та смоляний заводи, водяний млин.

Радянську владу встановлено в січні 1918 року. Наказом від 02 червня 1920 року було створено Великофоснянський волосний революційний комітет, його першим головою став бідняк Приходько Іван Романович.

Актом від 24 грудня 1920 року було виділено землю під культрадгосп на території „Юліно” і в панському маєтку села Велика Фосня.

В 1928 році в селі Велика Фосня було відкрито середню школу.

В 1930 році було створено перше колективне господарство „Червона зірка”, „Перемога” ім.Шевченка, ім.Чубаря. В 1934 році колгоспи „Перемога” і ім.Шевченко об’єднались в один колгосп ім.Леніна.

Під час Другої Світової війни 487 жителів села билися проти німецько-фашистських загарбників. 450 нагороджено орденами й медалями, в т.ч. Олександра Антоновича Покальчука – орденом Леніна. 18 серпня 1942 року він у боях під станицею Клетська на Дону закрив своїм
тілом амбразуру ворожого доту. Молодший лейтенант О.А.Покальчук і навічно занесений у списки військової частини, в якій служив. Його ім’я присвоєно місцевій школі та теплоходу. Міністерство зв’язку СРСР випустило поштову марку, присвячену герою. 9 травня 1970 року у
Великій Фосні йому споруджено пам’ятник. 152 чоловіка загинуло смертю хоробрих в роки Другої Світової війни. В 1967 році на їх честь встановлено обеліск Слави.

В 1950 році всі колгоспи Великофоснянської сільської ради були об’єднані в колгосп ім. Леніна 3 жовтня 1954 по 1969 рік головою колгоспу був обраний Віталій Васильович Целіков, який вивів господарство в одне із передових по республіці. Колгосп ім. Леніна був учасником виставки досягнень народного господарства в Москві в 1955,1967, 1968, 1969 роках. В 1958 році за високі показники в праці одержали урядові нагороди:

– Мойсієнко Микола Лук”янович – бригадир колгоспу – медаллю „За трудову доблесть”;

– Целіков Віталій Васильодич – голова колгоспу – орденом „Знак пошани”;

– Козак Валентина Василівна – доярка колгоспу – орденом „Знак Пошани».

В 1960 році колгосп ім.Леніна першим в районі перейшов на грошову оплату праці колгоспників і почав впроваджувати госпрозрахунок. В 1967 році колгосп нагороджено Пам’ятним Червоним Прапором ЦК КПРС, Президії Верховної Ради СРСР, Ради Міністрів СРСР та ВЦРПС, у 1970 році – Ленінською Ювілейною Почесною Грамотою ЦК КПРС, Президії Верховної Ради СРСР, Ради Міністрів СРСР та ВЦРПС. За трудові успіхи 127 чоловік нагороджено орденами і
медалями в т.ч.:

– доярок: Ольгу Степанівну Титарчук, Ольгу Петрівну Клишевич – орденом Леніна;

– голову колгоспу Миколу Петровича Кругляна, начальника дільниці №3 Рогальчука Володимира Андрійовича, ланкову Панухник Ганну Кирилівну, доярку Наталію Олександрівну
Данильчук – орденом Трудового Червоного Прапора.

– колишньому голові колгоспу В.В Целікову присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці, кавалера Ордена Леніна, нагороджений багатьма іншими орденами і медалями.

В селі видавалась багатотиражна газета „Шлях Ілліча”

Видатні земляки. Павло Ковжун (1896-1939), визначний графік, маляр І організатор українського мистецтва на Західних Українських Землях народився у селі Костюшки Овруцького району, студіював у Києві, з 1921 року в Галичині, працював головою в книжній графіці (численні обкладинки, екслібриси, плакати, ініціали, ілюстрації, карикатури), автор(разом з М.Осінчуком) церковних поліхромій в українському візантійському стилі (Озірна, Сокаль, Жашків, Долина, Миклашів, Наконечне, Калуш, Стоянів), учасник багатьох крайових і закордонних українських виставок (Прага, Брюссель, Берлін, Варшава, Рим , Неаполь), спів організатор Гуртка Діячів Українського Мистецтва (1921) і Асоціації Незалежних Українських Мистців (АНУМ, 1931) у Львові, редактор журналу „Митуса” і „Мистецтво”.

Гавриловський Петро Ілліч народився в селі Підруддя Овруцького району Житомирської області 17.07.1942 р.н .Очолює сільськогосподарське підприємство села Велика Фосня з 1976 року. Господарство за цей період було одним із кращих в районі, постійно виплачувалась заробітна плата. В 1988 році колгосп ім. Леніна було нагороджено Почесною Грамотою Президії Верховної Ради Української РСР, Указом Президента України в 1993 році Гавриловському Петру Іллічу присвоєно Почесне звання „Заслужений працівник сільського господарства України”.

В даний час на території старостинського округу функціонує Великофоснянська загальноосвітня школа, лікарська амбулаторія, дитячий садок, Будинок культури, сільська бібліотека, музей села, дільничний пункт ветеринарної медицини, чотири магазини)