Походження села і його назви
Село Велика Хайча до 1923 року було в складі Норинської волості Овруцького повіту. Сьогодні село входить до Великохайчанської сільської ради, якій підпорядковані також села Мала Хайча, Малий Кобилин, Великий Кобилин та Круки.
Існує декілька версій походження назви села Велика Хайча. За однією з них назва походить від назви річки Хайчанки, що протікає поряд з селом, хоча дехто вважає, що навпаки, назва річки походить від назви села.
Ще одна думка полягає в тому, що справжнє наймення Хайча походить від древнього поняття Гай – прекрасний дубовий шатровий ліс. Саме слово Гайча стародавнє, створене за одним типом: Рад–ча, Віль-ча, Гай–ча. Воно було назвою священних урочищ дохристиянських язичницьких часів. У цих дубових гаях, які оберігалися від винищення, наші далекі предки поклонялися Перуну-Громнику, мали капища–жертовники.
Існують також легенди про походження села і його назви. Ось одна з них.
Прийшли на українську землю татари. Один з монгольських ватагів мав чарівну дружину Хайку. Він її дуже кохав. Зупинилися вони на прекрасній поліській землі біля річки. Незрівнянна краса природи зачарувала їх. Проте сталося лихо – тяжко захворіла Хайка і невдовзі душа її полинула на небо. Гірко засумував ватаг і залишилися тут татари на постійне проживання. А поселення своє в пам’ять про свою красуню татарку назвали Хайка, яке згодом змінилося на Хайча.
Інша легенда розповідає: колись, дуже давно , на підвищеній місцевості нинішньої річки Хайчанки жило поселення Хайки, в якої був заїзний двір для
пішоходів та проїзних купців. Оскільки це місце було багате на ремісничі
вироби, будівельний ліс, глину, пісок та камінь, виникло поселення слов’янських племен під назвою Хайча, які займалися тваринництвом, сільським
господарством і живо торгували з сусідніми племенами.
Яка з цих версій правдива, визначити важко. Проте уже достовірно відомо, що саме поселення і його назва виникли дуже давно. З того часу, коли було засновано село, назва його спочатку була чи то Хайка, чи то Гайч, чи то Гайча тощо, проте пізніше змінилася на Хайча.
Історія мого села
Моє село дуже стародавнє. Точна дата його заснування невідома. Перша письмова згадка відноситься до 1850 року.
Найпершими «жителями» нашої місцевості були мамонти. Ще в часи, коли на нашій землі були десятки метрів льоду, мамонти виживали на наших землях. Саме тоді і прийшли на нашу землю перші люди. Це було поселення Неврів-Норичів – одне з архаїчних племен Каменщизни. Вони мали велике вміння виживати на глибоких водах річки Нориня. Пізніше поблизу села Велика Хайча було знайдено кістки мамонта , що знаходяться зараз в шкільному музеї.
Селище Гайч-Хайч існувало в часи грецького історика Геродота, за 500 років до нашої ери. «Кораблі ходили по Хайчанці!» – казали хранителі древніх легенд в обох Хайчах. Реальним доказом цього є те , що в торф’янику, на місці колишнього глибокого озера знаходили древні залізні якори лодій-дощаниць. Норичі будували прекрасні кораблі без єдиного цвяха. Перекази старих людей Хайчанщини про лодійництво-судноплавство Норичів збереглися до нашого часу.
Найдавнішими предками жителів Хайчі є давні слов’яни. Поблизу села знайдено поселення доби неоліту. У Великій Хайчі і сусідніх селах було знайдено
давньоруські кургани і могильники, в яких знаходилися скарби ювелірних
прикрас Х-ХІІ століть. Так, наприклад, у 1954 році поблизу села Хайча було знайдено древлянське поховання у кургані ІХ-Х століть. В урочищі Рубеж , над ровом був курган, який виявився похованням воїна-«конязя» (звідси слово «князь») ІХ-Х століть.
Після запровадження християнської віри Володимиром Великим по всій
Київській Русі, на кінець Х – початок ХІ століть поселення ,що проживало на
території нинішньої Хайчи збудувало православну церкву. Проте вона була зруйнована в часи ординської навали 1240-1300 років.
Велика Хайча стала відомою з ХV століття. Село і його жителі до початку ХІХ століття належали Коронному мечнику Францу Грохольському. До селянської реформи Олександра ІІ 1861 року жителі села були кріпаками поміщиків Івана Свейчевського, Клотільди Козловської, Франца Калінського, Фрідріха-Антона Міліовича, цезарини Марії Матушевич. Ще у 1783 році село налічувало 61 двір, проживало 335 жителів. А після реформи кількість дворів збільшилась до 142, а жителів, за офіційними даними, стало 713. Напередодні першої світової війни (дані на 1911 рік) у селі 145 дворів і 894 мешканці.
На січень 1917 року село виросло. Більша частина селян були безкінні та безінвентарні.
Радо зустріли хайчанці перемогу Жовтневої соціалістичної революції. У січні 1918 року в Великій Хайчі було встановлено радянську владу. В роки громадянської війни (1918-1921роки) в селі діяла підпільна група, очолювана сільською вчителькою Вірою Переверзєвою. Одним з найактивніших борців за владу Рад був місцевий житель Чипак А. Н.
Першим головою КНС в Хайчі був Прачук М. П. КНС розділив бувшу поміщицьку землю між незаможними селянами, її отримали понад 100 господарств.
Станом на 1926 рік в селі Велика Хайча проживає 1093 селянина, всіх 217 дворів.
Восени під керівництвом комуніста Божко П. П. в Хайчі була створена комуна. В 1929 році в селі було створено колгосп «Червоний трудовик». В склад якого влилась і комуна.
Виходець з села старший лейтенант товариш Чадюк П. М. в 1937 році був у
Президії надзвичайного ХІV з’їзду Рад УРСР і поряд з товаришами Косіором,
Петровським, Якіром та іншими підписав Конституцію УРСР.(Загинув у 1941 році).
Напередодні війни у 1941 році в Хайчі було 264 двори і 1068 жителів. Під час Великої Вітчизняної війни 349 жителів села билися на фронтах проти німецько-фашистських загарбників. 212 чоловік загинули смертю хоробрих, 337 нагороджено орденами і медалями. Серед них живими по наш час залишилися: Сироватка А. Ф., Терешкун П. Я., Кобилинський П. Ю., Коршак П. Л., Бортник І. Х., Кобилинський В. І., Фрусевич. Л. М.
В роки німецько-фашистської окупації артільне господарство зазнало значних збитків. В післявоєнні роки село повністю відбудоване. В селі з‘явилися будинок культури, школа, бібліотека, поштове відділення, сільський магазин, медамбулаторія. Село стало радіо- і електрофіковане. Поблизу села з’явилася залізнична станція.
На 1950-ті роки проживає 1298 жителів, 38 вихідців із села одержали вищу освіту. З 1953 року село Хайча є центральною садибою колгоспу імені Жданова. В колгоспі 5 комплексних та рільничих бригад, 2719 га сільськогосподарських угідь, в тому числі 2143 га ріллі, врожайність зернових 10-12 центнерів в рік. В 1964 році краща ланкова колгоспу КОТ зібрала по 380 центнерів цукрових буряків з 1 гектара.
Тож село помалу розвивалось, настало тихе і мирне життя. Багато хайчан отримали державні нагороди за трудові досягнення: орден Трудового Червоного прапора», орден «Знак Пошани», орден «Трудової слави», медаль «За доблесний труд», Медаль «Заслужений працівник сільського господарства».
Місце розташування села
Велика Хайча розташована на південному схилі Овруцько-Словечанського кряжу на відстані 22 км від районного центру міста Овруч та на 2,5 км на північ
від станції Хайчнорин залізниці Овруч – Білокоровичі Олевського району. Знаходиться воно між двома автомобільними шляхами районного значення:
Овруч – Словечно (через Велідники) та Овруч – Словечно(через Покалів).
Поблизу села протікає річка Хайчанка, що бере початок біля села Коптівщина. Річка протікає у східному напрямку і впадає у річку Норинь, що є притокою річки
Уж. На правому березі Хайчанки і стоїть моє село. На річці збудовано водосховище з метою запобігання ерозії грунтів. По лівому березі річки, поблизу села знаходяться два ставки, що живляться підземними водами. На півдні, у районі станції Хайчнорин – третій ставок.
Унікальні місця нашої місцевості
З будь-якого куточка села відкривається краєвид на Овруцько-Словечанський кряж, що є унікальним місцем. Пагорби його покриті мішаним лісом. Серед рослинності зустрічаються рідкісні: чорна береза, Амурський бархат (пробкове дерево), Амурська акація, скелястий дуб, любка дволиста, конвалія, теренові ліси. Серед птахів – рибоїд, чорний лелека, бородата сова.
У хайчан, як і в усіх народів світу є свої традиції, обряди, святі місця…
У Біблії є згадки про те, що на землі є священне місце – Гуляй-Гора. Виявляється це і є наша місцевість. Загадковість і неповторність цього краю
проявляється у тому, що в усі часи ця територія не покривалась ні водою під час
потопів , ні льодом у льодовиковий період. Доказом цього є представники флори того часу: чорна береза, Амурський бархат, китайська верба, скелястий дуб, розалія понтійська. Овруцько-словечанський кряж, зокрема його частина Гуляй-Гора, знаходиться під охороною ЮНЕСКО. Давньою мовою Гуляй-Гора – це урочище, де відбувалися воїнські змагання – двобої. «Хто переможе на Гуляй-Горі, Гуляй-Полі, той володітиме усім краєм – Каменщизною».
В районі села Кобилин є магічне місце , в якому завжди блудять мандрівники, та ще й падають у паніку і постійно щось гублять. Під час нашестя
монголо-татар їхній шлях на Київ пролягав саме через це місце. Загубив ватаг свою шапку, а без неї йому не можна, адже вона була доказом того, що він зі знатного, багатого роду. Слуги повернулися і довго шукали загублену річ, але так і не знайшли. Легенда стверджує, що через тисячі років предки монголо-татар прийдуть по шапку. Вона з’явиться з-під землі.
Неподалік від села є мальовниче місце – острів, засаджений деревами, а називається він – Циганське закло. Виходить, що у нашій місцевості відбувався
перетин культур циганського і українського народів. Цей острів має зв’язок з основною територією маленькою вузькою стежиною – людина може не обізнати її і не помітити. Легенда розповідає, що давні часи тут часто зупинялися цигани. Вони перепочивали і набиралися сил для подальшої дороги. Якщо самотня людина потрапить в це місце, то, прислухавшись, почує співи циган і їх розмови.
Сьогодення Великої Хайчі
На території села знаходиться Великохайчанська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів, бібліотека, представництво української пошти, пожежна частина, кілька магазинів, медична амбулаторія, будинок культури, сільське господарство.
Великохайчанська середня школа розташована у центрі села на вулиці імені Миколи Ващука. Має вона свою історію.
До революції школа мала два класи. Після 1917 року працює початкова школа в хаті односельчанина Божка Р. М. Згодом – семирічка. У 1932 році було збудоване нове приміщення, та воно не могло забезпечити потреби всіх. Тому в 1934 році почали використовувати приміщення, збудоване в 1927 році для комуни. А це ще шість класних кімнат. Першим директором школи був Шептуненко М.П. З 1967 року школа стає середньою. Має краєзнавчий музей, який був створений в 1962 році під керівництвом Чадюка В. У.
З 1959 року по 1990 рік директором школи був Чадюк В. У., з 1990 по 1996рік – Чадюк В. К., з 1996 по 2007 роки – Гаєвська Т. М., з 2007 по 2008 –
Кибилинський А. М.
Сьогодні директором школи є Лістунов Петро Миколайович. В школі є 12 класів, в яких навчається 237 учнів, з них: 38 учнів – вихованці Житомирського обласного центру соціально-педагогічної реабілітації дітей села Малий Кобилин.
Педагогічний колектив складається з 29 вчителів. З них 2 вчителі мають кваліфікаційну категорію «Спеціаліст вищої категорії», 8 вчителів
«Спеціаліст І категорії», 7 вчителів – «Спеціаліст ІІ категорії». 24 вчителі мають вищу освіту, 5 – середню спеціальну. Технічний персонал складається з 8 чоловік.
Нове триповерхове приміщення школи було збудоване в 1965 році. В школі є спортивний зал, комп’ютерний клас, тренажерний зал, пасіка, за якою доглядають діти і вчителі школи. Також до школи прилягають дитячий майданчик і стадіон. Є шкільна бібліотека, що налічує до 5000 книжок художньої літератури.
У центрі села також знаходиться будинок культури, в якому регулярно проводяться вечірні дискотеки для молоді. На жаль, сьогодні будинок культури знаходиться в жахливому аварійному стані. Тривалий час реконструкцією будинку ніхто не займався. Проте літом 2008 року державними коштами було
здійснено ремонт покрівлі. На літо 2009 року передбачається планова реконструкція всієї будівлі.
Ще кілька років тому в розкішному, висотою в два поверхи, залі будинку культури відбулась урочиста реєстрація шлюбів, сьогодні ж навіть потанцювати молодь збирається у маленькому фойє, бо велика зала знаходиться в аварійному стані.
У 2002 році в Селі Велика Хайча на вулиці Молодіжній було збудовано православну церкву на кошти громадян села.
На території Великої Хайчі функціонує сільське господарство
«Великохайчанське», де вирощують зернові культури, розводять велику рогату худобу.
Статистичні дані
Сьогодні, у нашому селі нараховується 315 житлових будинків, проживає 873 мешканці. В селі з транспортних засобів у населення числиться 33 трактори,
3 комбайни, 30 легкових автомобілів.
Видатні люди нашого села
В центрі села височіє пам’ятник загиблим у Великій Вітчизняній війні.
Кожного року 9 травня місцеві жителі збираються біля пам’ятника, вшановують пам’ять загиблих хвилиною мовчання та покладають квіти до підніжжя.
Закінчилася і пішла в історію Афганська війна. Ніким і нікому не оголошена, героїчна і трагічна. Війна тривала 9 років,1 місяць ,15 днів. Скільки разів так бувало: війни замислюють вже сиві політики, а в окопах опиняються ті, кому по 20-30років.
Наше село випровадило і своїх двох синів на цю політично-помилкову війну: Романеска Григорія та Медведя Миколу. Далекі афганські гори навіки забрали їхні життя. Народились немовлята, зростали діти ,і пішли в небуття дорослі чоловіки. А сльози не висихають, не стирає пам’ять все те, що народилося з ними, що жорстоко стерла смерть. У Великохайчанській ЗОШ І-ІІІ ступенів встановлено меморіальну дошку воїнам-афганцям: Миколі Медведю і Григорію Романенку.
Ващук Микола Васильович
Коли проїжджати повз нашу школу, то не можна не помітити пам’ятник
біля неї, оточений, мов охоронцями, двома тополями. Це пам’ятник Миколі Васильовичу Ващуку – пожежнику-чорнобильцю. Це бронзове погруддя, що стоїть на постаменті з червоного граніту висотою 3,4 метри.
У Великій Хайчі Миколу Ващука знав кожний. Тут рожевим птахом пролетіло його дитинство. Тут у 1974 році закінчив хлопець 8 класів. Сюди не раз приїздив, навчаючись в одному з Київських профтехучилищ і вже працюючи пожежником на Чорнобильській АЕС. Молодий, веселої вдачі, закоханий у спорт, працелюбний, добрий – таких, як він шанують люди, люблять рідні, таким, як він
жити та й жити. Але сталася біда…
В ту страшні квітневу ніч 1986 року Микола Ващук один з перших мужньо вступив у двобій з вогнем на четвертому енергоблоці. Він знав, як небезпечно це для життя, але знав і інше: не погаси в короткий термін вогонь – він перекинеться на інший блок, а тоді… І хлопці робили все, що могли. Вони рятували нас. Один
за одним падали пожежники. Серед них і наш Микола Ващук. Миколу відправили в Москву. Там робили все, аби врятувати молоде життя. Але не судилося. 14 травня 1986 року він помер. Похований на Митищенському кладовищі міста Москви Російської федерації. Посмертно нагороджений орденом Червоно прапора. В 2006 році Миколі Ващуку присвоєно звання Героя України і нагороджено орденом Золотої Зірки. Його ім’я навічно занесено до списку службового складу пожежної частини, в якій він служив.
Наші перспективи
Сьогодні перспективи розвитку нашого села не втішні. Це пов’язано перш за
все з тим, що Великій Хайчі не вдалося уникнути демографічної кризи: знизилась кількість шлюбів, зменшилась народжуваність, все більше молоді потрапляє під згубний вплив шкідливих звичок. Село старіє і починає помирати.
Список використаної літератури
- Із архівних матеріалів сільської ради села Велика Хайча.
- Із праці вчителя географії Великохайчанської ЗОШ І-ІІІ ступенів Кобилинського А. М.
- Газета « Зоря», №29, 1992 рік.
- Довідник « Історія Житомирщини».
- Газета «Овруцький голос», № 34(35), 2008 рік.
- Із матеріалів Великохайчанської ЗОШ І-ІІІ ступенiв
