Село Гаєвичі Овруцького району, підпорядковане Покалівському Старостинському округу.

До 1923 року у складі Покалівської волості Овруцького повіту. Розташоване за 11 кілометрів на північний захід від районного центру та за 13 км від залізничної станції Овруч.

У ХУІІ ст. володів частиною Гаєвичів – полковник війська Запорозького Максим Булига-Курцевич.

З кінця 18 ст. відоме як власність Овруцького земського писаря Яна-Непомуцена Стецького. У 19 ст. розділене між кількома власниками: Раймундом Тележинським, Вікентієм Трипольським, Вікентієм Байковським, Терезою Мрочек, Пилипом Левковським.

У 1783 р. – 245 жит., 37 дворів;

1887 р. – 372 жит.;

1899 р. – 367 жит., 51 двір;

1911 р. – 410 жит., 85 дворів;

1926 р. – 465 жит., 94 двори;

1941 р. – 484 жит., 116 дворів.

З історичних джерел відомо які в околицях Гаєвичів розташовані урочища: Барановський круг, Віля Великого Кургана, Дзвінка Сухолістка, Камінь, Кічки, Колотилів, Кругляк, Кургани, Лиса Гора, Ліски, Пролодці, Межа, Мочулянка, Островок, Під Жолоню, Полегле, Хайча, Якулівщина.

Український народ має історію, сповнену як героїчними, так і трагічними сторінками. Одним із таких трагічних періодів були репресії 1937-1938 років, наслідками яких стало фізичне винищення активної та інтелектуальної частини нації. Жертвами страшних репресій стали 112 жителів Покалівської сільської ради, і найбільше – в селах Дівошин – 30 чоловік і Гаєвичах – 27 чоловік, в Покалеві – 20 чоловік. Підприємець Анатолій Бондарчук організував виготовлення і встановлення у центрі Покалева пам’ятника безвинно страченим землякам, на чорногранітних дошках якого викарбовано імена всіх жертв терору.

Нові страждання приніс голод і війна 1941-1945 років. Під час Другої світової  війни багато односельчан билися на фронтах та в партизанських загонах проти німецько-фашистських загарбників.

У білоруському історико-краєзнавчому літописі «Пам’ять» до списків воїнів Радянської армії, які загинули визволяючи Білорусію від німецько-фашистських загарбників, внесено ім’я уродженця села Гаєвичі Степана Адамовича Коркушка.

Село наше красиве і квітуче. Але справжньою його окрасою є люди. Ми щодня бачимо їх, вони живуть поруч, вони скромні і працьовиті. Вони не звикли до слави, але їх щоденна праця життя – то джерело людської мудрості і самовідданості. Багато наших земляків живе за межами нашого району, країни, наш земляк навіть проживав у далекій Франції. А було це так:

У 1914 році місцевий поміщик вирішив виїхати до Франції, попутником в дорогу він вибрав  свого кучера, 17-річного Андрія Гаєвського (треба ж буде комусь тягати важкі валізи). «Поїдеш до Франції, побачиш світу». І потяг юнак із Гаєвичів важкі валізи у Франці..

Там їх захопила Перша Світова війна. Десь зник пан, а з ним і гроші, надовго закрилася кордони, і опинився Андрій без грошей, не знаючи мови, сам на сам із долею в далекій Франції.

Як вижив у страшні воєнні роки – пізніше дивувався сам. Довелося назватися поляком і взяти прізвище «Ганджевський».

Багато років минуло, і лише в 1976 році купив туристичну путівку до Києва. На другий день після приїзду не витримав: увечері в готельному номері зробив з одягу опудало, накрив його ковдрою (ніби спить людина), а сам помчав на залізничний вокзал, взяв квитка до Овруча і поїхав на зустріч юності.

На жаль на вокзалі його чекали двоє кремезних молодика. І до рідного села йому не дозволили поїхати – зате завезли до готелю всю рідню, яка проживала на Овруччині і в Народицькому районі. Три дні пролетіли як одна хвилина, і знову повезли колишнього кучера до багатої Франції – доживати віку. Багатої, але не рідної. Бо без рідної землі, без батьківщини людина не може бути щасливою.

Часів не вибирають, у них живуть і помирають. Наші земляки також не вибирають часів і їхні долі складаються по різному. Життя їх розкидало у різні куточки, але чуйним серцем і своїми думками вони залишаються з рідним селом. Коли з’явиться вільна хвилина – линуть, спішать до рідного порогу.